— Не дивись на мене так! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Дияволя не я вигадав. Гей, Якопо! — Він штовхнув ліктем Фарида, поки Бріана все ще намагалася звільнити волосся від маленьких пальців. — Дивись, кого я тобі привів.
Якопо відпустив Бріанине волосся і без особливого захвату поглянув на Фарида.
— Він не має меча, — зауважив малий.
— Меча! Ще чого? — Феноліо покрутив носом. — Фарид — вогнедув.
Бріана підвела голову і поглянула на Фарида. Та Якопо, як і доти, дивився не надто зацікавлено.
— Який чудовий камінь! — пробурмотіла його мати. — Мій колишній зовсім не такий добрий. Я все бачу, Бріано, кожну літеру! Я тобі розповідала, що моя мати навчила мене читати, вигадавши для кожної літери невеличку пісеньку? — Вона почала тихенько наспівувати: — Веселий ведмедик відкушує від «В» велике вухо… Ще тоді я не дуже добре бачила, але вона писала мені величезними літерами на підлозі, вона їх викладала пелюстками або маленькими камінцями. А, Б, В, а ведмідь реве.
— Ні, — відповіла Бріана. — Ні, про це ви ніколи не розповідали.
Якопо досі роздивлявся Фарида.
— Він був на моєму святі! — зауважив Якопо. — Він жонглював смолоскипами.
— Та це пусте, дитяча забавка. — Фарид так пихато на нього дивився, ніби не Якопо, а він сам був княжим сином. — Я вмію різні речі, та вважаю, що ти для цього надто малий.
Меґі побачила, як Бріана скрадливо всміхнулася, витягуючи шпильку з золотавого волосся і сколюючи його наново. Вона робила це дуже граційно. Фарид спостерігав за Бріаною, і Меґі зловила себе на тому, що їй хочеться мати таке ж чудове волосся, хоча й не була певна, що так граційно зможе впоратися зі шпилькою. На щастя, Якопо знову привернув Фаридову увагу, відкашлюючись і схрестивши руки. Напевно, він копіював свого діда.
— Покажи мені, інакше тебе відшмагають. — Слова звучали смішно, виголошені таким дзвінким голосом, і водночас страшніше, аніж із вуст дорослого.
— Та невже?.. — Обличчя Фарида не виказало жодних почуттів. Він безперечно підгледів дещо у Вогнерукого. — Як думаєш, що я тоді з тобою зроблю?
Якопо відібрало мову, проте саме тієї миті, коли він хотів попросити маминої підтримки, Фарид простягнув йому руку.
— Ну, гаразд, ходімо.
Якопо вагався, і в якусь мить Меґі захотілося взяти за руку Фарида і піти з ним на подвір'я, замість того, щоб слухати, як Феноліо шукатиме сліди небіжчика. Та Якопо виявився спритніший. Його коротенькі бліді пальчики міцно вчепилися у Фаридову засмаглу руку, та коли він ще раз обернувся у дверях, його обличчя було як у щасливого і звичайнісінького хлопчика.
— Він мені покаже, ти чула? — гордо запитав малий, але його мати навіть не підвела очей.
— О, цей камінь чудовий, — лише шепотіла вона. — Якби він ще був не кольоровий і якби я мала по одному для кожного ока…
— Ну, на жаль, я ще не знайшов скляра. — Феноліо опустився на один зі стільців, які привітно стояли між книжковими бюрками. На обшивках усе ще вирізнявся старий герб — лев, який не плакав, а на деяких шкіра була така потерта, що свідчило про те, скільки часу Тлустий князь проводив тут, поки нещастя не відібрало в нього радість від книжок.
— Скляра? Навіщо? — Віоланта дивилася на Феноліо крізь берил.
— Скло можна шліфувати, що дозволить вашим очам ліпше бачити, набагато краще, ніж камінь. Але жоден омбрійський склодув не розуміє, про що я кажу!
— Так, я знаю, в цій місцевості лише каменярі трохи здібні! Бальбулюс стверджує, що на північ від непрохідної хащі немає пристойного палітурника.
«Я знаю одного вдатного», — мимохіть подумала Меґі й так сильно захотіла, щоб Мо на мить з'явився тут, що відчула біль.
Бридка ж знову дивилася у свою книгу.
— У володінні мого батька є хороші склодуви, — сказала вона, не відриваючи очей. — Він доручив засклити кілька вікон у своєму замку. За це він мав продати у наймити сотню селян. — Здавалося, вона вважала ціну надмірною.
«Вона мені не подобається», — подумала Меґі й заходила від бюрка до бюрка. Палітурки були надзвичайні, і з превеликим бажанням вона непомітно запхала б принаймні одну з них під сукню, щоб спокійно роздивитися її у комірчині Феноліо, проте скобки, які тримали ланцюги, були міцно скріплені з дерев'яними оправами.
— Розглядай її спокійно! — Бридка так несподівано заговорила до неї, що Меґі здригнулася.
— Дякую, — пробурмотіла Меґі і розгорнула книжку.
Їй пригадався день, коли Мо пояснив, чому книжку розгортають. «Розгорни її, Меґі», — сказав він і підсунув книжку, дерев'яну оправу якої з'єднували дві латунні закріпки. Дівчина безпорадно поглянула на нього, Мо підморгнув їй і так сильно вдарив кулаком по краю між закріпками, що вони, клацнувши, відчинилися, як маленькі ротики, — і книжка розгорнулася.