Книжка, яку Меґі розгорнула в бібліотеці Тлустого князя, не виказувала жодного сліду старовини, на відміну від іншої. Жодні плями плісняви не спотворювали пергамент, жоден жук, жоден книжковий шашіль не гриз її. Меґі знала, що такі речі трапляються з рукописами, які Мо реставрував. Роки давалися взнаки пергаментові і паперу, книжка мала надто багато ворогів, і час так само робив її тіло змарнілим, як і у людини.
— Ось із чого видно, Меґі, — завжди казав Мо, — що книжка жива істота!
Якби ж вона тільки могла йому показати ось це! Надзвичайно обережно вона перегортала сторінки — і все ж була не зовсім уважна, бо вітер доносив Фаридів голос, немов подарунок з іншого світу. Меґі дослухалася до зовнішніх звуків, знову затискаючи книжкові закріпки. Феноліо та Віоланта все ще розмовляли про поганих палітурників, обоє не звертали на неї уваги, і Меґі підійшла до одного з завішених вікон і визирнула крізь полотнище. Вона кинула погляд на садок, оточений кам'яним муром, на квітник, схожий на кольорову піну, і на Фарида, який стояв посеред квітів, а полум'я лизало його голі руки, як у Вогнерукого, коли Меґі вперше спостерігала, як він метав вогонь тоді, в садку Елінор. Перш ніж він зрадив її…
Якопо грайливо сміявся, плескав у долоні. Княжич злякано відсахнувся, коли Фаридові смолоскипи закрутилися, немов піротехнічні колеса.
Меґі несамохіть усміхнулась. Так, Вогнерукий дуже багато чого навчив його, хоча Фаридів вогонь здіймався ще не так високо, як у вчителя.
— Книжки? Ні, я ж вам кажу, Козимо ніколи не заходив сюди! — Віолантин голос зазвучав значно різкіше, і Меґі обернулася. — Він не знаходив нічого цікавого в книжках, він любив собак, гарні чоботи, швидкого коня… Часом він навіть любив свого сина. Та я не хочу про нього говорити.
З вулиці знову долетів сміх. Бріана теж підійшла до вікна.
— Цей хлопець — дуже гарний вогнедув, — сказала вона.
— Справді? — Її господиня кинула на неї короткозорий погляд. — Я гадала, що ти не любиш вогнедувів. Ти ж завжди кажеш, що вони ні на що не здатні.
— Цей хороший. Набагато кращий за Ворона. — Бріанин голос звучав хриплувато. — Я його ще на святі помітила.
— Віоланто! — Голос Феноліо звучав нетерпляче. — Ми могли б на мить забути про хлопця-вогнедува? Козимо не любив книжок, ну добре, таке трапляється, але ж дещо більше про нього ви мені можете розповісти?
— Навіщо? — Бридка знову тримала берил перед оком. — Дайте нарешті упокоїтися Козимо, він мертвий! Небіжчики не хочуть лишатися серед живих. Чому цього ніхто не розуміє? І якщо ви хочете почути його таємницю, то він не мав жодної! Він міг годинами говорити про зброю. Йому подобалися вогнедуви і кидії ножів, дикі прогулянки верхи посеред ночі. Він спостерігав, як кують мечі, і годинами фехтував унизу в дворі з вартовими, поки не оволодів зброєю настільки ж добре, як вони, утім від шпільманських пісень після першого куплету він починав позіхати. Йому б не сподобалися пісні, які ви про нього написали. Можливо, розбійницькі пісні йому припали б до серця, але те, що слова, як музика, змушують серце битися швидше, цього він просто не розумів! Навіть смертна кара цікавила його більше за слова, хоча він ніколи не отримував насолоди від неї, на відміну від мого батька.
— Невже? — У голосі Феноліо звучало здивування, але в жодному разі не розчарування. — Їзда верхи серед ночі, — бурмотів він, — прудкі коні. А чому б і ні?
Бридка не звертала на нього уваги.
— Бріано! — сказала вона. — Візьми оцю книжку. Якщо я достатньо хвалитиму Бальбулюса за його нові картини, можливо, він нам трохи дасть її. — Служниця взяла книжку і знову підійшла до вікна.
— Але народ любив його, правда? — Феноліо підвівся зі стільця. — Козимо добре ставився до них: до селян, бідних, шпільманів…
Віоланта провела рукою по родимці на щоці.
— Так, усі його любили. Він був такий привабливий, що його, напевно, просто мусили любити. А щодо селян… — Вона втомлено потерла короткозорі очі. — Знаєте, що він завжди про них казав? «Чому ж вони такі бридкі? Бридкий одяг, бридкі обличчя?» Коли вони приходили до Козимо з суперечками, він намагався бути справедливим, та йому надзвичайно набридало. Він щоразу не міг дочекатися, коли ж знову вийде до солдатів, коня та собак…
Феноліо мовчав. Його обличчя було таке безпорадне, що Меґі стало його шкода. «Може, він уже не захоче, щоб я його вичитувала?» — міркувала вона і на якусь дивну мить відчула щось подібне до розчарування.