Якби він тільки міг зробитися непомітним! Який неприязний був її погляд, який дорослий, мов у ображеної дитини. Вона так схожа на свою матір. Солдат допоміг їй злізти з коня, потім напував коня біля криниці і вдавав із себе глухого й сліпого.
Роксана вийшла з хати. Очевидно, відвідини були несподівані для неї, так само як і для Вогнерукого.
— Чому ти не сказала, що він повернувся? — накинулася Бріана.
Роксана відкрила було рота і знову стулила його.
Куниця зіскочила Вогнерукому з плеча й зникла за курятником.
— Я попросив її, — який хрипкий був його голос. — Я думав, що ліпше сам тобі скажу.
«Та твій батько боягуз, — додав він подумки, — боїться власної доньки».
Як розлючено вона на нього подивилася! Точнісінько як раніше. Та вона була вже надто доросла, щоб ударити його.
— Я бачила цього хлопця, — сказала вона. — Він був на святкуванні, а сьогодні жонглював полум'ям для Якопо. Він грався з вогнем точно як ти.
Вогнерукий побачив, як позаду Роксани з'явився Фарид. Він зупинився у неї за спиною, а Єган проштовхнувся між ними вперед. Він кинув заклопотаний погляд на солдата, потім підбіг до сестри.
— Звідки в тебе такий кінь? — запитав він.
— Віоланта дала. На знак подяки за те, що я беру її з собою вночі до шпільманів.
— Ти береш її з собою? — Роксанин голос звучав стурбовано.
— А чому б і ні, їй це подобається! І Чорний Принц дозволив. — Бріана не піднімала на неї очей.
Фарид побрів до Вогнерукого.
— Чого їй тут треба? — прошепотів він. — Це служниця Бридкої.
— Вона ще й моя донька, — відповів Вогнерукий.
Фарид недовірливо вп'явся очима у Бріану, втім вона не звертала на нього уваги. Вона прийшла заради батька.
— Десять років! — сказала вона докірливо. — Тебе не було десять років, і ти так просто повертаєшся? Всі казали, ти помер! Змієголов згноїв тебе у своїй в’язниці! Палії пригнали тебе до нього, бо ти не хотів розкрити їм усі свої таємниці!
— Я їх розкрив, — безгучно сказав Вогнерукий. — Майже всі.
«І вони завдяки їм підпалили інший світ, — подумки додав він. — Інший світ, який не мав дверей, крізь які я міг би повернутися».
— Ти наснився мені! — Бріанин голос став таким гучним, що її кінь схарапудився. — Мені наснилося, що панцерні прив'язують тебе до стовпа і спалюють! Я відчувала дим і чула, як ти намагався говорити з вогнем, але він тебе не слухався, і полум'я зжерло тебе. Майже щоночі я бачила цей сон! До сьогодні. Я боялася спати, впродовж десяти років, а тепер ти стоїш тут, живий-здоровий, немов нічого й не сталося! Де… ти… був?
Вогнерукий поглянув на Роксану — і побачив те саме запитання в її очах.
— Я не міг повернутися, — сказав він. — Я не міг. Я намагався. Повір мені.
Хибні слова. Нехай це була чистісінька правда, звучали вони мов брехня. Він знав. Слова ні на що не придатні. Часом вони чудово звучать, та щойно потрібні, підводять. Ніколи не підбереш правильні слова, ніколи, та де ж їх шукати? Серце німе, мов риба, яких би зусиль не докладав язик, щоб наділити його голосом.
Бріана відвернулася від нього і сховала обличчя в конячу холку, а солдат усе ще стояв біля криниці й удавав, ніби є повітрям.
«Я б наразі теж не проти стати повітрям», — подумав Вогнерукий.
— Це правда! Він не міг повернутися! — Фарид виступив уперед, немов мусив захищати Вогнерукого. — Не було виходу! Точнісінько так, як він каже! Він був у зовсім іншому світі, такому ж справжньому, як і цей. Є чимало, надзвичайно багато світів, усі вони різні, і їх описано у книжках!
Бріана повернулася до нього.
— Невже я виглядаю, як маленька дівчинка, яка вірить у казки? — презирливо запитала вона. — Раніше, коли він надовго зникав, що моя мати мала на ранок червоні очі від сліз, шпільмани розповідали мені про нього. Буцімто він розмовляє з феями, що він у Велетня, що він на дні морському шукає вогонь, який навіть вода не може погасити. Я не вірила байкам ще тоді, та вони подобались мені. Тепер уже не подобаються. Я не маленька. Допоможи піднятися в сідло! — звеліла вона солдатові.
Він мовчки скорився. Єган уп'явся очима в меча, що висів на паску.
— Залишайся поїсти! — сказала Роксана.