Її голос звучав слабко і боязко — таким голосом навряд чи воскресиш князя, втім урешті-решт вона вже якось пробудила потвору, хоча останні слова за неї прочитав Мо.
Мо. Після подій на ринку їй ще більше бракувало його.
— Так, готово! — Голос Феноліо звучав самовдоволено, точнісінько як у Каприкорновому селі, коли він і Меґі вперше об'єдналися, щоб змінити оповідку. Тоді все скінчилося добре, але тепер… Тепер вони самі стовбичили в оповідці. Чи стануть від того слова Феноліо слабкіші, чи сильніші? Меґі розповіла про Орфеєве правило: ліпше використовувати слова, що вже зустрічалися в оповідці, та Феноліо лише зневажливо махнув рукою.
— Дурниці. Згадай олов'яного солдатика, якому ми написали щасливий кінець. Я тоді навіть не думав перевіряти, чи використовую слова з його оповідки. Можливо, це правило стосується людей на кшталт Орфея, які нахабно втручаються в оповідки інших, але напевно не письменника, котрий хоче змінити власну оповідку!
Феноліо чимало позакреслював, проте його почерк став розбірливіший. Меґі очима обмацувала слова. Так, цього разу це були слова Феноліо, не вкрадені в іншого поета…
— Добре чи ні? — Він умокнув шматок хліба в суп, який Мінерва кілька годин тому принесла їм нагору, і очікувально дивився на неї. Звісно, суп прохолов, жоден із них не міг думати про їжу. Лише Розенкварц щось трохи з'їв. Усе його тіло від того змінило колір, та Феноліо різко вирвав йому з рук крихітну ложечку і запитав, невже він хоче позбавити себе життя.
— Розенкварце! Припини! — сказав він суворо, коли скляний чоловічок витягнув прозорого пальця у напрямку до своєї тарілки. — Досить — значить досить! Ти ж знаєш, що не переносиш людської їжі. Хочеш, щоб я тебе знову відвів до цирульника, який останнього разу мало не зламав тобі носа?
— Це так нудно їсти завжди один пісок! — вередував скляний чоловічок і ображено забрав пальця. — А той, що ти мені приносиш, не дуже смачний.
— Невдячний чолов'яга! — лаявся Феноліо. — Я виловлюю його з дна річки. Останнього разу русалки влаштували собі з того забавку, затягуючи мене у воду. Я мало не втонув через тебе.
Здавалося, це не вразило скляного чоловічка. З ображеним виразом обличчя він усівся біля глека з перами, заплющив очі і вдавав, немов спить.
— Двоє чоловічків уже померло від цього! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Вони просто не можуть відірвати пальці від нашої їжі. Недоумки.
Та Меґі слухала одним вухом. Вона всілася з пергаментом на ліжко і читала, слово за словом. У вікно завівало дощем, який ніби хотів нагадати про іншу ніч — ніч, в яку вона вперше почула про книжку Феноліо, а надворі стояв Вогнерукий… «Вогнерукий виглядав щасливим на внутрішньому дворі замку. І Феноліо також, і Фарид, і Мінерва, і її діти. Так має бути й надалі. Я читатиму заради них усіх! — розмірковувала Меґі. — Заради шпільманів, щоб Змієголов не вішав їх за пісню, і заради селян на ринку, котрим коні розчавили овочі. А Бридка? Чи стане Віоланта щаслива, коли раптом знову матиме свого чоловіка? Чи помітить, що Козимо був інший? А Тлустому князеві її слова вже не допоможуть. Він ніколи не дізнається про повернення сина».
— Ну скажи вже що-небудь! — Голос Феноліо звучав невпевнено. — Невже тобі не подобається?
— Та ні, подобається. Чудово.
На його обличчі з'явилося полегшення.
— Ну, то чого ти ще чекаєш?
— Із родимою плямою на її обличчі, я не знаю… звучить як чаклунство.
— Та ну. Мені здається, це романтично і ніколи не зашкодить.
— Гаразд, якщо ти так вважаєш. Це твоя оповідка. — Меґі знизала плечима. — Але тут є іще дещо. Хто замість нього зникне?
Феноліо зблід.
— Лишенько, я геть забув. Розенкварце, ховайся у своєму гнізді! — наказав він скляному чоловічкові. — Фей, на щастя, тут нема.
— Але ж переховування не допоможе, — тихо сказала Меґі, коли скляний чоловічок, звисаючи на руках, пересувався до занедбаного гнізда фей.
З вулички долинало цокання копит. Один із панцерних скакав на коні повз будинок. Очевидно, Свистун навіть уві сні не давав омбрійцям забути, хто справжній новий господар.
— Ось, прошу, це знак! — прошепотів Феноліо до Меґі. — Коли той зникне, втратою це не буде. До того ж звідки ти дізнаєшся, що взагалі хто-небудь зник? Таке, мабуть, трапляється лише тоді, коли вичитуєш когось, хто лишає в оповідці порожнє місце, яке треба заповнити. Втім, наш новий Козимо ще не має власної оповідки! Він народиться сьогодні з цих слів!
Так. Можливо, він мав рацію.
Цокіт копит змішався зі звучанням голосу Меґі. «Ніч у Омбрі була тиха, така тиха, — читала вона. — Рани, завдані панцерними, ще не загоїлись, а деякі не загояться ніколи». І вона вже більше не думала про страх, який відчувала вранці, лише про гнів, про гнів на чоловіків, котрі вдяглися в залізо і штовхали жінок і дітей гострими носаками у спину. Гнів робив її голос сильним і повним, пробуджував до життя.