«Двері і вікна було зачинено, а за ними плакали діти, тихо, немов страх тримав на замку навіть їхні ротики, тим часом їхні батьки вдивлялись у ніч, боязко запитуючи себе, наскільки темним буде майбутнє за їхнього нового господаря. Втім раптом пролунав стукіт копит по чоботарівській і сідлярівській вуличках… — Слова розтікалися легко. Вони лилися Меґі а язика, немов тільки й чекали, щоб їх прочитали, пробудили до життя саме цієї ночі. — Люди поквапилися до вікон. Сповнені страху, вони виглядали а них, очікуючи побачити одного а панцерних або ж самого Свистуна а його срібним носом. Але то хтось інший скакав угору до замку, хтось настільки знайомий, що змусив їх збліднути. Прибулець мав обличчя їхнього померлого князя, Козимо Вродливого. Його копія в'їхала на білому коні вгору вуличкою, він був такий вродливий, як у піснях про Козимо. Вершник проскакав крізь замкову браму, над якою майорів прапор Змієголова, і загнуздав коня на тихому нічному дворі. Всім, хто бачив у місячному сяйві Козимо, здавалося, ніби він ніколи й не вмирав. Омбрійський народ святкував, і з найвіддаленіших сіл прийшли люди, щоб побачити того, хто мав обличчя померлого, і вони шепотіли: „Козимо повернувся. Козимо Вродливий. Він повернувся, щоб посісти місце свого батька і захистити Омбру від Змієголова“.
І так сталося. Рятівник посів трон, а родима пляма на обличчі Бридкої потьмяніла. І Козимо Вродливий наказав покликати батькового придворного поета, щоб послухати його поради, бо йому доповіли про його мудрість, і настала велика епоха».
Меґі впустила пергамент. «Велика епоха…»
Феноліо поквапився до вікна. Меґі теж чула цокіт копит, та вона не підвелася.
— Це він! — прошепотів Феноліо. — Він їде, о, Меґі, він їде! Послухай-но!
Та Меґі все ще сиділа і дивилась на списаний аркуш, їй здавалося, що слова дихали. Плоть із паперу, кров із чорнила. Вона раптом відчула таку втому, що шлях до вікна здався надзвичайно далеким. Меґі почувалася мов дитина, яка сама спустилася до підвалу та злякалася. Якби ж Мо був поруч…
— Зараз! Зараз він проскаче повз нас! — Феноліо так сильно висунувся з вікна, немов хотів шубовснути на вуличку. Принаймні він не пропав, як то було тоді, коли вона викликала Тінь.
«Та куди йому пропадати? — подумала Меґі. — Здавалося, має бути лише одна оповідка, ця оповідка, оповідка Феноліо. Здавалося, вона не мала початку й кінця».
— Меґі! Ну ходи вже! — Він схвильовано підкликав її до себе. — Ти чудово читала, надзвичайно чудово! Але ти, напевно, знаєш. Деякі речення не належали до моїх найкращих, час від часу були якісь шпортання, і трохи більше кольору не завадило б, та яка вже різниця? Спрацювало! Спрацювало вочевидь!
Постукали у двері. Розенкварц виглядав із заклопотаним обличчям зі свого гнізда, а Феноліо обернувся, переляканий і водночас розгніваний.
— Меґі? — прошепотів чийсь голос. — Меґі, ти тут?
Це був Фаридів голос.
— Що йому тут треба? — пробурчав Феноліо. — Відправ його геть! Тільки його й бракувало! О, так! Він їде! Меґі, ти чарівниця!
Стукіт копит став гучніший. Але Меґі не підійшла до вікна. Вона побігла до дверей. Фарид стояв під дверима, здавалося, плакав.
— Ґвін, Меґі… Ґвін знову тут, — залепетав він. — Не розумію, як він мене знайшов! Я навіть кидав у нього камінням.
— Меґі! — Голос Феноліо звучав надто роздратовано. — Ти де поділася?
Вона мовчки схопила Фаридову руку та потягла його за собою до вікна.
Білий кінь піднявся вуличкою. Його вершник мав чорняве волосся, а обличчя його було молоде і гарне, як у замкових скульптур. Лише очі були не білокам'яні, а темні, як його волосся, і живі. Він озирнувся, немов саме прокинувся зі сну.
— Козимо! — приголомшено прошепотів Фарид. — Мертвий Козимо…
— Власне, не зовсім, — прошепотів Феноліо. — По-перше, він не мертвий, як неважко помітити, а по-друге, це не той Козимо. Це новий-новісінький, котрого Меґі і я разом створили. Звісно, цього ніхто не помітить, ніхто, крім нас.
— Його дружина теж не помітить?
— Ну, можливо, вона помітить! Але кого це обходить? Вона майже не виходить із замку.
Козимо зупинив свого коня на відстані менше метра від Мінервиного будинку. Меґі мимоволі відійшла від вікна.
— А він сам? — шепотіла вона. — За кого він сам себе має?