Орфей усе ще сидів, закинувши ногу на ногу.
— Можливо, я міг би їх повернути. Так, можливо! — сказав він, пестячи своєму псові гидку морду. — Та навіщо? — Незграбним вказівним пальцем він провів по обкладинці книжки. — Це гарна обкладинка, чи не так? Можливо, дещо без смаку зроблена, крім того, я собі інакше уявляю фей, та все ж…
— Так, вона гарна, я знаю, та обкладинка зараз мене не цікавить! — Елінор намагалась говорити неголосно, та їй просто не вдавалося. — Якщо ви можете повернути обох, то поверніть, чорт забирай! Поки не запізно. Стара хоче його вбити, невже ви не чули? Вона хоче вбити Мортимера!
З байдужою міною Орфей поправив зім'яту краватку.
— Але ж він убив Мортолиного сина, як я зрозумів, Око за око, зуб за зуб, як це так гарно зветься в одній доволі відомій книзі.
— Її син — убивця! — Елінор стиснула кулаки. Вона хотіла кинутися до Кругловидого, вирвати книжку з його рук, із рук, які видавались такими ніжними й білими, немов вони тільки тим і займалися, що перегортали книжкові сторінки, та Цукор став їй поперек дороги.
— Так, так, я знаю. — Орфей глибоко зітхнув. — Я все знаю про Каприкорна. Я безліч разів читав книжку, що розповідає його історію, і мушу сказати, він був вдатний лиходій, один із найкращих у царстві літер. І ось так просто взяти і вбити його… Якби ви мене запитали… то це все ж таки злочин. Хоча я радий за Вогнерукого.
О, якби вона тільки могла його вдарити, лише один-єдиний раз, пройтися по широкому носі, по вустах, що підсміювалися!
— Каприкорн наказав викрасти Мортимера! Він ув'язнив його доньку, а його дружину тримав роками у полоні! — На очах Елінор виступили сльози люті й безпорадності. — Прошу! Пане Орфею, чи як вас там ще називають! — Вона доклала всіх зусиль і виявила максимум самовладання, щоб бути хоч трохи люб'язною. — Прошу! Поверніть їх обох назад, а разом і Меґі, поки її там не розчавив-велетень чи не прокололи списом.
Орфей відкинувся у кріслі і розглядав її, як зображення на мольберті. Як природно він привласнив її крісло, немов Елінор ніколи не сиділа в ньому, поруч із Меґі, чи з Резою на колінах, коли та була ще малям. Елінор гамувала обурення. «Тримай себе в руках! — наказала вона собі, не зводячи очей із блідого Орфеєвого обличчя в окулярах. — Тримай себе в руках. Заради Мортимера і Рези, заради Меґі!»
Орфей відкашлявся.
— Чесно кажучи, я не розумію, що ви маєте на увазі, — сказав він, розглядаючи свої нігті, обгризені, мов у школяра. — Я заздрю цій трійці!
Якусь мить Елінор не могла збагнути, що він каже. Лише коли він повів далі, вона зрозуміла.
— Як вам спало на думку, що вони хочуть повернутися? — тихо запитав він. — Якби я там був, я нізащо не повернувся б назад! У цьому світі нема жодного місця, за яким я так само журився б, як за пагорбом, на якому розташований замок Тлустого князя. Чимало разів я вештався Омбрійським ринком, розглядав вежі, прапори з вишитим левом. Я уявляв, як воно — блукати непрохідною хащею, спостерігати, як Вогнерукий краде мед у вогняних ельфів. Я уявляв Роксану, шпільманку, в яку він закоханий. Я стояв у Каприкорновій фортеці й відчував запах трунку, який Мортола варила з аконіту й болиголова. Замок Змієголова часто сниться мені, часом я сиджу в одній із його в'язниць, часом пробираюся з Вогнеруким крізь браму, дивлюся на голови шпільманів, котрих Змієголов наказав посадити на палю, бо співали не тих пісень… Клянуся всіма літерами на світі! Коли Мортола назвала мені своє ім'я, я гадав, вона божевільна. Гаразд, вона і Баста були схожі на персонажів, якими, як вони стверджували, вони й були, але чи могло бути насправді, щоб хтось вичитав їх сюди з моєї улюбленої книжки? Чи є й інші, які вміють читати так, як я? Лише коли Вогнерукий підійшов до мене, у цій затхлій бібліотеці з нікудишньою добіркою книжок, я повірив у це. О, як мені билося серце, коли я побачив його обличчя з трьома невиразними рубцями, які залишив ніж Басти! Воно билося сильніше, аніж того дня, коли мене вперше поцілувала дівчина. Це був він, сумний герой моєї найулюбленішої книжки. І я знову відправив його туди. Але щоб самого себе? Безнадійно. — Він засміявся, гірко й сумно. — Я лише сподіваюся, що він усе ж таки не помре, як цей автор-недотепа передбачив для нього. Та ні! У нього все гаразд, я певен, Каприкорн врешті-решт мертвий, а Баста — боягуз. Коли мені було дванадцять, я написав цьому Феноліо, щоб він змінив оповідку або принаймні написав продовження, в якому Вогнерукий повертається. Він мені не відповів, так само, як і «Чорнильне серце» ніколи не отримало продовження. Ну що ж… — Орфей глибоко зітхнув.