Вогнерукий, Вогнерукий… Елінор стиснула губи. Кого цікавило, що було з Пожирачем сірників? Спокійно, Елінор, не бовкни щось зайве знову, цього разу мусиш метикувати, кмітливо і помірковано. Завдання не з легких…
— Послухайте. Якщо ви хочете опинитися в цій книжці… — Їй вдалося, щоб її голос звучав так, ніби вона не надає особливого значення тому, про що говорить. — Чому б вам просто не викликати назад Меґі? Меґі знає, як зачитати самого себе до оповідки. Вона вміє! Напевно, вона може пояснити вам, як це робити, або ж зачитати вас!
Кругле Орфеєве обличчя так різко спохмурніло, що вона відразу збагнула, що серйозно помилилася. Як вона тільки могла забути, яким зазнайкуватим і набундюченим типом він був?
— Ніхто, — тихо сказав Орфей, погрозливо повільно підводячись із її крісла, — ніхто не вчитиме мене, як читати. А тим паче якесь дівчисько!
«Ну ось, він тебе знову посадить до підвалу!» — подумала Елінор. Що тоді? Шукай, Елінор, шукай у своїй довбешці правильну відповідь! Щось уже має тобі спасти на думку!
— Певна річ, що ні! — пролепетала вона. — Ніхто, крім вас, не міг зачитати Вогнерукого. Ніхто. Але…
— Ніхто. Але. Будьте обережні. — Орфей став, ніби зібрався заспівати арію, взяв із крісла книгу, яку так недбало відкинув убік. Розгорнув її на тому місці, де загнутий куток споганив біло-кремову сторінку, пройшовся кінчиком язика по губах, немов мусив їх пом'якшити, щоб слова не прилипали до них. А тоді бібліотеку заповнив його чарівний голос, що геть не пасував до його зовнішності. Орфей читав, немов улюблена страва танула йому в роті, жадібно насолоджуючись звучанням слів, перлинами на язику, словесним насінням, яке він пробуджував до життя.
Так, можливо, він був найбільшим майстром свого мистецтва. Бо віддавався йому з надзвичайною пристрастю.
— Є легенда про пастуха, Тудура з Лланґолена, котрий одного дня зустрів табунець фей, що танцювали під мелодію крихітного вуличного скрипаля.
Щось тихо зацвіркотіло позаду Елінор, вона обернулася, та нічого не побачила, крім Цукра, який спантеличено дослухався до Орфеєвого голосу.
— Тудур опирався зачарованим струнам, проте зрештою підкинув у повітря шапку, вигукнувши «Танцюють всі, заграй-но, чортяко!», і приєднався до дикого танцю.
Коли Елінор цього разу роззирнулася, то побачила чоловіка, оточеного маленькими створіннями, вдягненими у листочки. Чоловік обертався на босих ногах, як дресирований ведмідь, а за крок від нього якийсь коротунчик з дзвіночковим цвітом на голівці грав на скрипочці, трохи більшій за жолудь.
— На голові скрипаля відразу з'явилася пара ріжок, і хвіст виріс із-під його пальта! — Орфеїв голос наростав, аж поки не переріс у спів. — Танцюристи-привиди перетворились на цапів, псів, котів та лисиць і разом із Тудуром пішли у танок.
Елінор затисла рота руками. І ось вони з'явилися, повилазили з-за крісла, вискочили на книжкові стоси, танцювали на розгорнутих сторінках брудними ратицями. Пес підскочив і загавкав на неї.
— Припиніть! — крикнула Елінор Орфею. — Негайно припиніть!
З тріумфальною посмішкою він закрив книгу.
— Вижени їх у садок! — наказав він Цукрові, який стояв, мов укопаний.
Той зніяковіло побрів до дверей, відчинив їх і випустив усю зграю танцюристів, що цигикали, верещали, гавкали, бекали, вниз по коридору, повз спальню Елінор, і гармидер вщух.
— Ніхто, — мовив Орфей, і жодного сліду посмішки не виявлялося на його круглому обличчі, — ніхто не вчитиме Орфея, як читати. Ви помітили? Ніхто не зник! Можливо, кілька книжкових шашелів, якщо такі є у вашій бібліотеці, можливо, кілька мух…
— Можливо, кілька водіїв унизу на дорозі, — додала Елінор хрипким голосом, але, на жаль, не можна було не почути, що вона була вражена.
— Можливо, — сказав Орфей і зневажливо знизав круглими плечима. — Це ніяк не вплине на мою майстерність, чи не так? Я от сподіваюся, ви розумієтеся на мистецтві приготування їжі, бо мені украй набридло те, що калапуцяє Цукор. І я голодний. Я завжди голоднію після читання.
— Куховарити? — Елінор мало не задихнулася від гніву. — Я маю грати вашу куховарку у власному будинку?
— Ну звісно. Зробіть послугу. Чи, може, ви хочете, щоб Цукру спало на думку, що ви і наш заїкуватий друг не потрібні? Він і без того розлючений, бо й досі не знайшов у вашому будинку чогось, що можна було б украсти. Ми справді не маємо навертати його на нерозумні думки, чи не так?
Елінор глибоко зітхнула і намагалася не звертати уваги на тремтіння у колінах.