— Я сама осідлаю коня й поїду подивлюся, як у неї справи, — сказала Роксана. — Тебе вони не пропустять навіть через зовнішню браму. Але ти можеш зробити для мене дещо інше.
Жінки прийшли не лише щоб придбати трави і потеревенити про Козимо. Вони передали Роксані замовлення від Кропиви, яка була в Омбрі, щоб полікувати двох хворих дітей фарбувальників. Їй потрібен був корінь феїного цмину, небезпечні ліки, бо вбивали настільки ж часто, як і лікували. На якого біса їй потрібен був корінь, стара не сказала.
Для якогось пораненого в таємному таборі, Кропива хоче ще сьогодні повернутися туди. Є ще дещо. Хмароходець прийшов із нею, він ніби має звісточку для тебе.
— Звісточку? Для мене?
— Так. Від якоїсь жінки. — Роксана дивилася на нього, потім пішла до помешкання по коріння.
— Ти поїдеш до Омбри? — Фарид з'явився позаду Вогнерукого несподівано, що той аж здригнувся.
— Так, а Роксана поскаче до замку, — сказав він. — Отже, ти залишаєшся тут і приглянеш за Єганом.
— А хто пильнуватиме тебе?
— Мене?
— Так. — Як він на нього поглянув! На нього і на куницю. — Щоб цього не сталося. — Фарид промовляв так тихо, що Вогнерукий ледь зрозумів його. — Того, про що написано в книзі.
— А, ось ти про що. — Як стурбовано хлопець розглядав його. Немов наступної миті він міг упасти замертво. Вогнерукий мусив стримувати усмішку, хоча йшлося про його смерть. — Тобі Меґі розповіла?
Фарид кивнув.
— Ну гаразд. Забудь про це, чуєш? Слова написано. Можливо, вони справдяться, а може, й ні.
Проте Фарид похитав головою, та так сильно, що чорняве волосся спало йому на чоло.
— Ні! — сказав він. — Ні, вони не справдяться! Присягаюся. Присягаюся джинами, які завивають вночі в пустелі, і примарами, що пожирають мертвих, я присягаюсь усім, чого боюся!
Вогнерукий поглянув на нього.
— Божевільний! — сказав він. — Втім, клятва мені подобається. Ліпше залишимо Ґвіна тут, щоб ти доглядав за ним!
Ґвіну це не сподобалось. Він вкусив Вогнерукого за руку, коли той посадив його на ланцюжок, хапав його за пальці і вкрай розлютувався, коли Проноза поліз до наплічника.
— Ти береш нову куницю, а стара мусить на ланцюг? — запитала Роксана, принісши їм коріння для Кропиви.
— Так. Бо дехто стверджує, що вона принесе мені нещастя.
— Відколи ти віриш у таке?
Справді, відколи?
«Відтоді, як зустрів старого, який стверджував, ніби вигадав тебе і мене», — подумав Вогнерукий.
Увесь шлях до Омбри Ґвін сидів на плечі у Фарида, немов хотів показати Вогнерукому, що ще не пробачив йому. І щойно Проноза висовував носа з наплічника, Ґвін шкірився і так погрозливо гарчав, що Фарид йому кілька разів затискав пащу.
Шибениці перед міською брамою були порожні. Правосуддя в Омбрі все ще чинила Бридка, а вона не в захваті від повішання, можливо тому, що в дитинстві надивилася чоловіків, що теліпаються на мотузці, з синіми язиками і набряклими обличчями.
— Послухай-но, — сказав Вогнерукий до Фарида, коли вони зупинилися між шибеницями, — поки я принесу Кропиві коріння і запитаю у Хмарохідця про звістку, яку він нібито має для мене, приведи сюди Меґі. Мушу з нею поговорити.
Фарид зашарівся, але кивнув. Вогнерукий насмішкувато розглядав його обличчя.
— Що з тобою? Того вечора, коли ти був у неї, трапилося ще щось, крім повернення Козимо з мертвих?
— Це тебе не стосується! — пробурмотів Фарид і ще більше зніяковів.
Селянин, лаючись, гнав завантажений діжками візок до міської брами. Воли стали поперек дороги, а вартові нетерпляче хапалися за повіддя. Вогнерукий скористався нагодою і прошмигнув із Фаридом повз них.
— Все одно приведи Меґі, — сказав він, коли вони розійшлися за брамою. — Але не заблукай від нестямного кохання.
Він дивився услід хлопцеві, поки той не зник між будинками. Не дивно, що Роксана вважає хлопця його сином. Часом і йому самому так здавалося.
Звісточка Хмарохідця
Так, моя кохана,
Наш світ кровоточить
Від більшого болю,
Аніж просто від болю кохання.
Навряд чи знає світ сморід, гіршим за той, що здіймався з чанів фарбувальників. Їдкий запах заходив Вогнерукому в ніс, ще коли він прямував ковальською вуличкою. Котлярі, ковалі і зброярі, поважніші за своїх сусідів і відповідно зарозуміліші. Дзенькіт від молотків, що вдаряли по розжареному залізу, був мало не такий само жахливий, як і сморід, яким тхнуло з вулички фарбувальників. Убогі хатинки фарбувальників були розташовані у найвіддаленішому куточку Омбри: жодна місцина не терпіла їхніх смердючих чанів неподалік від кращих кварталів. Але саме коли Вогнерукий підійшов до брами, що відділяла їхню вуличку від решти території, його штовхнув чоловік, що саме вийшов зі зброярні.