Свистун. Його було неважко впізнати за срібним носом, навіть якщо Вогнерукий ще пригадував ті часи, коли той мав ніс із крові й плоті.
«Що за щастя тебе знову спіткає, Вогнерукий? — подумав він, відвертаючи голову і намагаючись швидко прослизнути повз Каприкорнового шпільмана. — З усіх чоловіків у цьому світі тобі мусить здибатися саме цей кровопивця». Він уже майже сподівався, що Свистун не помітив, з ким він там зіткнувся, утім, саме коли він думав, що прошмигнув повз нього, Срібноносий ухопив його за руку і потягнув до себе.
— Вогнерукий! — сказав він здавленим голосом. Він завжди нагадував Вогнерукому надміру солодкі тістечка. Жоден інший голос Каприкорн не хотів слухати, і те саме стосувалося пісень у його виконанні. Свистун писав чудові пісні про підпали та вбивства, такі чудові, що вони мало не змушували повірити у те, що у світі не було вишуканішої справи за перерізання горлянки. Чи співав він і для Змієголова тих самих пісень, чи, може, вони занадто грубі для срібних залів Сутінкового замку?
— Погляньте-но. Тепер я таки повірив, що останнім часом усі повертаються з мертвих. Я взагалі-то думав, що Баста тебе давно вже закопав, порізавши на шматки. Ти знаєш, що він також повернувся? Він і стара, Мортола, ти, певно, пригадуєш її. Змієголов із радістю прийняв їх у себе. Ну звісно, ти ж знаєш, він завжди цінував їхнє смертоносне кулінарне мистецтво.
Вогнерукий приховав страх, що сповнював його серце, за посмішкою.
— Ти ба, Свистуне, — сказав він. — Новий ніс тобі добре пасує, набагато краще, ніж старий. Він усім каже про те, хто є твоїм новим господарем, і що він належить шпільманові, якого можна купити за срібло.
Свистунові очі не змінилися. Блідо-сірі, як небо дощового дня, вони вивчали Вогнерукого, як застиглі очі птаха. Від Роксани Вогнерукий знав, як Свистун поплатився носом. Якийсь чоловік відрізав йому його за те, що той звабив його доньку своїми підозрілими піснями.
— Ти все ще маєш небезпечно гострого язика, Вогнерукий, — сказав він. — Настане час, і тобі хтось його нарешті виріже. Колись ти вже, здається, вивернувся, бо Чорний Принц зі своїм ведмедем захистили тебе? Невже ці двоє все ще пильнують тебе? Давно їх не бачив. — Свистун роззирнувся.
Вогнерукий швидко кинув оком на обох панцерних. Кожен із них був принаймні на голову вищий за нього.
«Що сказав би Фарид, якби побачив мене зараз? — подумав він. — Що я б ліпше залишив його з собою, щоб він міг дотримати свої клятви?» Свистун, звісно, мав меча. Його рука вже лежала на ефесі. Очевидно, він так само мало, як і Чорний Принц, дотримувався закону, який забороняв шпільманам носити зброю.
«Як добре, що ковалі так голосно б'ють молотками! — думав Вогнерукий. — Бо інакше було б чути, як голосно калатає моє серце».
— Мушу йти далі,— сказав якомога байдужіше. — Передай вітання Басті, а з закопуванням він ще може надолужити. — Вогнерукий обернувся, спроба непогана, проте Свистун міцно тримав його за руку.
— Ну, звичайно, і куниця твоя тут! — прошипів він.
Вогнерукий відчув вологий Пронозин писочок біля свого вуха.
«Це не та куниця, — намагався він заспокоїти своє шалене серце. — Не та. Та чи Феноліо взагалі згадував ім'я куниці, коли інсценував мою смерть? — Він не міг пригадати, хоч убий. — Муситиму просити Басту ще раз дати мені книжку, щоб перевірити, — гірко подумав він. Рухом руки він загнав Пронозу назад до наплічника. — Ліпше не думати про це».
Свистун усе ще тримав його за руку. Він мав рукавиці зі світлої шкіри, витончено прошиті стібками, немов жіночі.
— Змієголов скоро буде тут, — пошепки мовив він до Вогнерукого. — Новина про його зятя, який дивом відродився, йому зовсім не до вподоби. Він вважає все це злим маскарадом, який мусить ввести в оману його беззахисного онука.
Четверо охоронців спустилися вниз вуличкою, охоронці в уніформі кольору Тлустого князя. Кольору Козимо. Ще ніколи Вогнерукий так не вітав озброєних.
Свистун відпустив його руку.
— Ми ще побачимося, — прошипів він гугнявим голосом.
— Напевно, — відповів Вогнерукий.