Потому швидко проштовхнувся повз обідраних хлопців, які стояли з широко розплющеними очима перед мечем, обійшов жінку, яка простягнула дірявого чавунця ковалеві, і зник за брамою, що вела до вулички фарбувальників.
Ніхто не вистежував його. Ніхто більше не хапав і не тягнув назад.
«Вогнерукий, ти маєш надто багато ворогів!» — подумав він і сповільнив ходу лише коли підійшов до чанів, з яких здіймалися випаровування від гною. Пара нависала навіть над струмком, який відносив смердючу багнюку попід міським муром униз до річки. Не дивно, що русалок можна було знайти лише вгору від того місця, в якому струмок впадав у річку.
У другому будинку, в двері якого постукав Вогнерукий, знали, де він може знайти Кропиву. Його направили до жінки з заплаканими очима, яка заколисувала маля. Вона мовчки дала йому знак іти до будинку, якщо це можна було назвати будинком. Кропива схилилася над дівчинкою з червоними щічками та скляними вічками. Коли помітила Вогнерукого, випросталася з непривітною міною.
— Роксана попросила мене принести ось це!
Вона кинула побіжний погляд на коріння, стиснула вузькі вуста і кивнула.
— Що з дівчинкою? — запитав він.
Мати знову сіла біля ліжка.
Кропива знизала плечима. Здавалося, вона мала те саме вбрання кольору моху, що й десять років тому — і не переносила його так само, як і тоді.
— Зла лихоманка, але виживе, — відповіла Кропива. — Це нічого порівняно з тим, від чого померла твоя донька… поки її батько роз'їжджав по світу! — Вона дивилася йому просто у вічі, немов хотіла переконатися, що її слова завдали болю, проте Вогнерукий знав, як приховувати біль. Він знався на цьому майже так само добре, як на грі з вогнем.
— Це коріння небезпечне, — сказав він.
— Гадаєш, мусиш мені пояснювати? — Стара так розлючено поглянула на нього, неначе він вилаяв її. — Рана, яку воно має вилікувати, також небезпечна. Він дужий, інакше вже давно помер би.
— Я його знаю?
— Ти знаєш його дружину.
«Про що казала стара?» Вогнерукий поглянув на хвору дитину. Її маленьке обличчя було червоне від лихоманки.
— Я чула, Роксана тебе знову впустила до свого ліжка, — сказала Кропива. — Вона дурніша, ніж я думала. А тепер іди за хату. Там Хмароходець, він тобі більше скаже про жінку. Вона передала ним звістку для тебе.
Хмароходець стояв біля скаліченого олеандрового куща між хатинками фарбувальників.
— Бідолашне дитя, ти його бачив? — запитав він, коли Вогнерукий підійшов. — Я просто не можу дивитися, коли вони хворіють. А матері… здається, вони виплачуть собі всі очі. Я ще пригадую, як Роксана… — Він раптом замовк. — Вибач, — пробурмотів він і застромив руку під брудний кітель, — я забув, що це була й твоя дитина теж. Ось, це тобі. — Він вийняв записку з-під кітеля, папір такий тонкий і білесенький, якого Вогнерукий у цьому світі ще ніколи не бачив. — Жінка дала мені це для тебе. Кропива знайшла її та її чоловіка у хащі, поблизу Каприкорнової старої фортеці, і забрала їх до таємного табору. Чоловік поранений, досить серйозно.
Вогнерукий нерішуче розгорнув папірця. Він одразу впізнав почерк.
— Вона каже, що знає тебе. Я їй сказав, що ти не вмієш читати, але…
— Я вмію читати, — перервав його Вогнерукий. — Вона мене навчила.
«Як вона сюди потрапила?» Це було єдине, про що він міг думати, у той час як Резині літери танцювали перед його очима. Папірець був такий зім'ятий, що було важко розшифрувати слова. Не те щоб читання йому коли-небудь легко давалося…
— Вона так і сказала: «Я навчила його». — Хмароходець зацікавлено поглянув на нього. — Звідки ти знаєш цю жінку?
— Це довга історія. — Він запхнув записку до наплічника. — Мушу йти, — сказав він.
— Ми сьогодні ще повернемося, Кропива і я! — вигукнув Хмароходець йому вслід. — Може, що переказати цій жінці?
— Так. Скажи їй, що я приведу до неї її доньку.
У провулку ковалів усе ще стояли солдати Козимо. Вони оцінювали меча, недоступного для простого солдата. Свистуна не було. З вікон на вуличку звисали строкаті фіранки, Омбра святкувала повернення померлого князя, та Вогнерукому було не до святкування. Слова у наплічнику обтяжували його. Чарівновустий у цьому світі був вочевидь ще менш щасливий, аніж Вогнерукий у світі Мо. Чи знав він тепер, як почуваєшся, втиснутий до чужого сюжету? Чи не мав часу щось відчути, перш ніж Мортола вистрелила в нього?
На вуличці, що вела вгору до замку, юрбилися люди, як у базарний день. Вогнерукий підвів погляд на вежі з чорними прапорами. Що думала його донька про те, що чоловік її господині повернувся?