— …клятви порушують! — Меґі закінчила його речення.
— Саме так. — Вогнерукий кинув погляд по той бік міської брами. — Йди. Непросто пройти крізь такий натовп, але поквапся. Скажи старому, що нагорі, на пагорбі живе шпільманка, він…
— Він знає, хто така Роксана, — перервала його Меґі.
— Певна річ! — Цього разу усмішка Вогнерукого була гірка. — Я щоразу забуваю: він усе знає про мене. Отже, він має сповістити Роксану про те, що я мушу піти на кілька днів. І нехай пильнує за моєю донькою. Її він, напевно, теж знає?
Меґі лише кивнула.
— Гаразд, — вів далі Вогнерукий. — Перекажи старому: якщо бодай одне з його клятих слів завдасть Бріані шкоди, він гірко пожалкує, що створив того, хто вміє викликати вогонь.
— Я передам! — прошепотіла Меґі і побігла.
Вона проштовхувалася повз людей, які, як і вона, хотіли у місто.
«Мо! — думала вона. — Мортола стріляла в Мо». І її сон збувся, той її червоний сон.
Феноліо стояв біля вікна, коли Меґі примчала до комірчини.
— Лишенько, на кого ти схожа? — вигукнув він. — Чи я тобі не казав, що не потрібно туди виходити, коли увесь народ скупчується між будинками? Проте варто цьому хлопцеві лиш свиснути — і ти вже вискакуєш, як дресирований собачка!
— Припини! — накинулась на нього Меґі, так грубо, що Феноліо замовк. — Ти мусиш дещо написати. Швидко, прошу!
Вона потягнула його до столу, на якому тихо сопів Розенкварц.
— Написати що? — Феноліо збентежено опустився на стілець.
— Мій батько… — пробубоніла Меґі, висмикуючи тремтячими руками одне зі щойно заточених пер з глека. — Він тут, але Мортола стріляла в нього. Йому зле! Вогнерукий не хотів мені цього казати, отже прошу, напиши щось, що-небудь, що його знову вилікує. Він у хащі, в якомусь таємному таборі шпільманів. Швидше, прошу!
Феноліо розгублено поглянув на неї.
— Стріляла у твого батька? І він тут? Чому? Не розумію!
— І не треба! — закричала Меґі несамовито. — Ти маєш лише допомогти йому. Вогнерукий хоче мене відвести до нього. Я вичитаю йому здоров'я, розумієш? Він же зараз у твоєму сюжеті, ти можеш навіть мертвих повертати, то чому ти не міг би вилікувати рану? Прошу! — Вона вмочила перо у чорнило і всунула йому в руки.
— Даруй, Меґі, — пробурмотів Феноліо. — Це жахливо, але я не знаю, що маю писати. Я навіть не знаю, де він. Якби я принаймні знав, як воно там виглядає.
Меґі втупила в нього погляд. І раптом потекли сльози, які вона увесь час стримувала.
— Прошу! — шепотіла вона. — Просто спробуй! Вогнерукий чекає. Він чекає перед брамою.
Феноліо поглянув на неї — і взяв перо з її рук.
— Я спробую, — хрипко сказав він. — Ти маєш рацію, це мій сюжет. В іншому світі я не зміг би допомогти, але тут, можливо, вийде… Підійди до вікна! — наказав він, коли Меґі принесла йому два аркуші пергаменту. — Поглянь надвір, пороздивляйся людей чи пташок у небі, відволічись як-небудь. Лиш не дивися на мене, бо не зможу писати.
Меґі послухалася. Вона вгледіла Мінерву з дітьми внизу у натовпі та жінку, що мешкала навпроти, свиней, які, рохкаючи, пхалися поміж люди, солдатів із гербом Тлустого князя на грудях — і все ж таки вона не бачила всього цього насправді. Вона лиш чула, як Феноліо вмокав перо у чорнильницю, як воно шкрябало по пергаменту, зупинялося і писало.
«Прошу! — думала вона. — Прошу, нехай він знайде правильні слова. Прошу».
Перо замовкло, а тим часом на вулиці жебрак з милицею відштовхував дитину з дороги. Час тягнувся. На вуличках юрбилися люди, гавкав пес, із замку понад дахами долинав звук сурем.
Меґі не знала, скільки промайнуло часу, коли Феноліо, зітхаючи, відклав перо. Розенкварц усе ще сопів, витягнувшись, як лінійка, за посудиною з піском. Феноліо встромив до неї руку і присипав вологе чорнило.
— Ти щось придумав? — обережно запитала Меґі.
— Так, так, але не питай мене, чи це те, що треба.
Він простягнув їй пергамент, і її очі забігали по рядках. Їх було небагато, але якщо вони були справжні, то їх якраз достатньо.
— Я його не вигадував, Меґі! — сказав Феноліо. — Твій батько — не мій персонаж, як Козимо, Вогнерукий чи Каприкорн. Він не з цього сюжету. Отже, не покладай забагато надій, чуєш?
Меґі кивнула, скручуючи пергамент.
— Вогнерукий каже, ти маєш пригледіти за його донькою, поки його не буде.
— За його донькою? У Вогнерукого є донька? Це я написав? A-а, так, а їх не дві було?
— Одну з них ти знаєш у будь-якому разі. Це Бріана, служниця Бридкої. — Меґі схопила шкіряну торбинку, яку принесла з іншого світу, і пішла до дверей. — Пильнуй її. Я маю переказати, що інакше ти пожалкуєш, що створив того, хто вміє викликати вогонь.