«Що це? Хіба не саме такі романи ти завжди полюбляла читати? — подумала вона, тимчасом як її серце вже мало не вискакувало. — Хіба тобі не сподобався б цей сюжет? Розбійник, що визволяє людей, сам віддавшись у руки ворогів… Будь чесна. Тобі подобалося б кожне слово! Тільки герої тих романів здебільшого не мають дружин. І доньок».
Меґі й досі стояла так, наче те все не обходило її, проте невідривно дивилася на батька, немов прагнучи поглядом захистити його. Мо проїздив так близько від них, що Реза могла б навіть торкнутися коня. Коліна їй підгиналися. Вона схопилася за руку найближчої жінки, бо мало не падала від нудоти і кволості. «Резо, поглянь! — думала вона. — Саме для цього ти й пришла. Побачити його востаннє.» Таж так? Чи боїться він? Чи відчуває той самий страх, який так багато ночей підступав до нього вночі, — страх перед ґратами і кайданами? «Резо, нехай двері будуть відчинені…»
Вогнерукий коло нього, — пробувала вона втішити себе. — Він їде одразу за ним, наче увесь свій страх лишив у Смерті. Але ж Вогнерукий проведе його тільки до брами, а за нею вже чекає Свистун! — шепотіло їй серце, а коліна знову підгиналися, аж поки вона раптом відчула під своєю рукою руку Меґі, таку міцну, наче донька була старша за неї. Реза ткнулася обличчям у плече Меґі, тим часом жінки навколо з тугою дивилися на замкнену замкову браму.
Мо потяг за вуздечку. Вогнерукий був зовсім близько від нього, і то з таким безвиразним обличчям, яке тільки він умів зображувати. Реза й досі не могла звикнути, що в нього вже немає рубців. Він видавався набагато молодшим. Чимало поглядів звернулися до нього, — до Вогнехідця, поверненого з того світу сміливістю Сойки.
— Свистун нічого не заподіє йому! — прошепотіла, немов закляття, жінка поряд із нею. — Ні! Як він зможе затримати Сойку, коли навіть Смерть не змогла?
«Свистун, можливо, вбивчіший за смерть», — хотіла заперечити Реза, але промовчала, мовчала й поглядала знизу на Срібноносого.
— І справді! Сойка власною особою! — Його напружений голос далеко лунав серед тиші, що знову запанувала над Омброю. — Чи, може, ти й далі стверджуєш, ніби ти — хтось інший, як і тоді, в Сутінковому замку? Ти тепер спрвжнісінький голодранець. Брудний волоцюга. Я, власне, думав, що ти пошлеш якогось заступника, сподіваючись, що ми не скоро зазирнемо йому під маску.
— Та ні. Я, Свистуне, не вважав тебе за такого дурня. — Голос Мо був сповнений зневаги, коли він дивився на Срібноносого. — Може, тебе надалі слід називати на честь твого нового вчинку? Дітовбивця. Тобі подобається?
Реза ще ніколи не чула так багато ненависті в його голосі. Голосі, що вмів повертати мертвих. Як вони всі слухали його! Попри всю ненависть і гнів, які відлунювали в його голосі, порівняно зі Свистуновим голосом він все одно видавався лагідним і теплим.
— Називай мене, як хочеш, палітурнику! — Свистун уперся руками в рукавичках у зубці муру. — В убивствах, як кажуть, і ти дещо тямиш. Але навіщо ти привів сюди пожирача вогню? Не пригадую, щоб я запрошував його! Де його рубці? Лишив на тому світі?
Зубці, за які тримався Свистун, пойнялися вогнем, і полум’я шепотіло слова, що їх розумів тільки Вогнерукий. Срібноносий відсахнувся й позадкував, збиваючи іскри, що вчепились у його шати, а Віолантин син шукав захисту за його спиною й зачудовано поглядав на сичання вогню.
— Свистуне, частину я лишив на тому світі, а частину приніс. — Вогнерукий говорив негучно, але полум’я згасло, немов заповзло назад у камінь і знову чекало там на вогненні слова. — Я тут, щоб застерегти тебе від поганого поводження з гостем. Вогонь — йому не менший друг, ніж мені, а тобі не треба пояснювати, який це могутній друг.
Свистун із білим від гніву обличчям стирав сажу з рукавичок, але, перше ніж він устиг відповісти, над зубцями нахилився Миршавець.
— Гостем? — крикнув він. — По-твоєму, це належне слово для розбійника, на якого вже чекає кат у Сутінковому замку? — Миршавців голос нагадав Резі Роксаниного гусака.
Віоланта відсунула його вбік, наче він був її слугою. Яка вона маленька!
— Наміснику, Сойка буде моїм в’язнем! Ми так домовились. І перебуватиме під моїм захистом, аж поки приїде мій батько. — Віолантин голос звучав гостро й виразно, напрочуд сильно для такого тендітного тіла, і на мить Реза справді відчула надію. «Мабуть, вона може захистити його», — подумала вона й побачила ту саму надію на обличчі Меґі.