Мо і Свистун і досі дивились один на одного. Ненависть, здається напинала нитки між ними, і Реза мимоволі подумала про ніж, що його Батист так ретельно зашив в одяг Мо. Вона не знала, чи той ніж додає їй ще більшого страху, чи заспокоює.
— Гаразд. Назвімо його нашим гостем! — гукнув униз Свистун. — А це означає, що слід засвідчити йому нашу особливу гостинність! Зрештою, ми довго чекали на нього.
Він підняв руку, ще в сажі від Вогнерукового вогню, і вартові коло брами спрямували на Мо свої піки. Дехто з жінок зойкнув. Резі здалося, ніби вона почула навіть голос Меґі, а сама вона заніміла від страху. Сторожа на баштах напнула арбалети.
Віоланта відіпхнула сина з дороги і ступила до Свистуна. Вогнерукий пустив полум’я, що лизало йому пальці, мов пійманий звір, а Мо витяг меча, і Свистун знав надто добре, кому він колись належав.
— Що це? Свистуне, випусти дітей! — крикнув він, і цього разу його голос був такий холодний, що Реза насилу впізнала його. — Випусти їх, бо інакше тобі доведеться доповідати панові, що м’ясо й далі гнитиме йому на кістках, бо ти можеш привести йому Сойку тільки мертвим.
Якась жінка заридала. Інша затулила їй рот рукою. Одразу за ними Реза побачила Мінерву, господиню Феноліо. Звичайно, її дітей забрали теж. Але Реза не хотіла думати про дітей Мінерви та дітей інших жінок. Вона бачила тільки піки, спрямовані на беззахисні груди Мо, і націлені на нього зверху арбалети.
— Свистуне! Застерігаю тебе! — Віолантин голос знову дав Резі змогу дихати. — Відпусти дітей.
Миршавець пожадливо глянув на арбалетників, і якусь мить Реза боялася, що він віддасть наказ стріляти, і то тільки на те, щоб покласти Змієголову під ноги Сойку як свій мисливський трофей. Натомість Свистун нахилився вперед і подав знак вартовим.
— Відчиніть браму! — гукнув він навмисне знудженим голосом. — Нехай діти вийдуть, а Сойка зайде!
Реза знову ткнулась обличчям у доньчине плече. Меґі й далі зберігала самовладання, як і батько, але й досі так упивалася в нього очима, наче боялася, що втратить його тієї самої миті, коли відведе очі.
Брама здригнулася. Щось хруснуло, подалося, вартові повільно розчинили браму настіж. Показалися діти. Ціле юрмище. Вони випорснули, наче вже кілька днів чекали за важкою брамою. Малі зашпортувалися й падали, кваплячись покинути мури, але старші знову піднімали їх на ноги. На всіх обличчях проступав страх, страх, набагато більший за них самих. Найменші, тільки-но побачивши своїх матерів, пускалися бігти, кидалися в простерті руки, що чекали їх, і пропихалися між жінок, мов у безпечний притулок. Натомість старші повертались на свободу повільно, майже вагаючись. Повнячись недовіри, вони поглядали на вартових, повз яких були змушені йти, і зупинялися, впізнавши обох чоловіків, що сиділи на конях перед брамою.
— Сойка! — То був тільки шепіт, проте виходив із багатьох вуст, дедалі гучніший, аж поки це ім'я, здавалося, зависло в повітрі. — Сойка! Сойка! — Діти натикались одне на одного, показували пальцями на Мо й побожно поглядали на іскри, що оточили Вогнерукого, мов рій крихітних фей. — Вогнеходець!
Щодалі більше дітей зупинялися перед кіньми, обступали обох чоловіків, торкалися їх, наче хотіли пересвідчитися, чи справді вони з плоті та крові — чоловіки, яких вони знали тільки з пісень, що їх потай наспівували матері над їхніми ліжками.
Мо схилився з коня. Кивнув дітям відійти вбік і щось тихенько сказав їм. Потім востаннє озирнувся на Вогнерукого й спрямував коня у відчинену браму.
Але діти не пустили його. Троє дітей загородили йому шлях, два хлопчики й дівчинка. Вони схопилися за вузду, не хотіли пускати його туди, звідки вийшли самі, не хотіли, щоб і він пропав за мурами, як пропадали вони. Діти дедалі тісніше обступали Сойку, міцно тримали його, затулили його від пік вартових, дарма що їх гукали матері.
— Сойко! — Голос Свистуна змусив дітей заворушитись. — Їдь у браму, бо інакше ми їх усіх заженемо назад і повісимо з десяток у клітках над брамою, де їх дзьобатимуть ворони!
Діти не ворухнулись, а тільки дивилися вгору — на Срібноносого і хлопчика поряд з ним, молодшого за них. А Мо взяв вузду і так обережно проїхав крізь дітей, наче то були його рідні діти, а вони, попри крики матерів, стояли й дивилися йому вслід, поки він їхав до високої брами. Сам-один.
Мо ще раз озирнувся через плече, перше ніж проїхати повз варту, немов відчув, що дружина й донька таки прийшли вслід за ним, і Реза побачила страх на його обличчі. Бачила його, безперечно, й Меґі.