Мо поїхав далі, і брама вже почала зачинятися. «Роззбройте його!» — почула Реза Миршавців крик і ще встигла побачити, як солдати стягували її чоловіка з коня.
Несподівані гості
Господь глибоко вдихнув. Ще одна скарга!
Невже чоловік ніколи не прийде до нього без скарг? Але тільки підняв брови, всміхнувся й запитав: «Чоловіку, як росте морква?»
Деспіно! Як добре — знову бачити її личко! Дарма що дівчинка втомлена та сумна, перелякана, мов пташка, яка випала з гнізда. А Іво — невже він так подорослішав ще до того, як той паскуда Ворон заходився викрадати дітей? Який він худенький… А ця кров на його курточці? «Нас кусали пацюки», — відповів він і видавався дорослим і безстрашним, як не раз після смерті свого батька. Але Феноліо побачив страх у його дитячих очах. Пацюки?
Ох, він не міг припинити цілувати та пригортати дітей, — таку-бо відчув полегкість. Так, це правда. Він прощав собі багато, він прощав собі легко, та все-таки, якби його сюжет убив навіть дітей Мінерви, він не міг уявити собі, як це прибило б його. Але вони живуть, і саме він покликав до життя того, хто врятував їх.
— Що вони тепер роблять з ним? — вивільнилася з його обіймів Деспіна, її великі очі потемніли від тривоги. Хай йому грець, от уже набридливі ті діти: ставлять саме ті запитання, яких сам так ретельно уникаєш. А потім дають ще й відповіді, яких не хочеться слухати!
— Вони вб’ють його! — твердо заявив Іво, і очі його малої сестри наповнилися слізьми.
Як таке може бути, що вони плачуть за чужим? Адже Мортимера вони бачили сьогодні вперше. Бо, Феноліо, твої пісні навчили їх любити його. Всі вони люблять його, і сьогоднішній день назавжди закарбує цю любов у їхніх серцях. Хоч би що заподіяв йому Свистун, Сойка відтепер буде не менш безсмертний, ніж Змієголов. І його безсмертя буде набагато надійнішим, бо Змієголова завжди можуть убити три слова. А життя Мортимера слова підтримуватимуть, навіть якщо він загине за мурами замку, — всі слова, які вже тепер шепочуть і співають на вулицях.
Деспіна витерла сльози на очах і подивилася на Феноліо, сподіваючись, що він заперечить її братові, і він, природна річ, заперечив — і для неї, і для себе самого:
— Іво! — суворо мовив він. — Що за дурниці ти верзеш? Невже ти думаєш, що Сойка не має ніякого плану, якщо дав полонити себе? Невже ти думаєш, ніби він іде до Свистуна просто як заєць у пастку?
Деспіна полегшено засміялась, а на обличчі Іво з’явилася тінь сумніву.
— Ні, звичайно! — проказала Мінерва, що досі не сказала й слова, відколи завела дітей до себе в кімнату. — Він лис, а не заєць! Він усіх їх перехитрує! — А Феноліо чув у її голосі, що сходить насіння, посіяне його піснями. Чув надію, що Сойка й далі житиме, попри увесь навколишній морок.
Мінерва взяла дітей із собою. Авжеж. Передусім вона нагодує їх, усім, що ще можна знайти в домі й на подвір’ї. Феноліо, проте, лишився з Розенкварцом, що мовчки мішав чорнило, поки його господар обціловував Деспіну та Іво.
— Він перехитрує їх усіх? — запитав він своїм тоненьким голосочком, тільки-но Мінерва зачинила двері за собою. — Як? Знаєш, що я думаю? Твоєму казковому розбійникові вже кінець! І на нього тепер чекає вкрай неприваблива страта. Аякже! Я лише сподіваюся, що вона станеться в Сутінковому замку. Ніхто не думає, як пригнічують скляного чоловічка всі ті крики стражденних!
Безсердий скляноногий і склянорукий бовдур! Феноліо жбурнув у нього корком, але Розенкварц звик до таких набоїв і вчасно ухилився. Чому він створив такого песимістичного скляного чоловічка? Ліва рука в Розенкварца була на перев’язі. Після Воронової вистави Феноліо ще раз умовив його шпигувати за Орфеєм, і той огидний скляний чоловічок справді викинув бідолаху з вікна. На щастя для Розенкварца, він упав лише в ринву, але Феноліо й досі не знав, чи Орфей сам придумав епізод з ув’язненням дітей. Ні! Він не міг описати його. Орфей нічого не міг написати без книжки, а її — Розенкварц з’ясував принаймні це — забрав Вогнерукий. Не кажучи вже, що цей епізод і так уже надто добрий для Телепня, хіба не так?
«Він усіх їх перехитрує…»
Феноліо підійшов до вікна, а скляний чоловічок тим часом із докірливим зітханням поправив собі перев’язь. «Чи має Мортимер план? Хай йому грець, звідки я можу знати його? Мортимер — не мій персонаж, дарма що грає одного з них. А це крайнє неподобство! — думав Феноліо. — Адже якби був одним з них, я міг би напевне сказати, що тепер відбувається за тими тричі клятими мурами!»