З будинку вийшла дитина. Босоніж перебігла багнистим подвір'ям і зайшла до хліва. Пора зникати. Орфей витер хусткою скляного чоловічка від собачої слини, посадив собі на плече й покинув подвір'я, перше ніж дитина вийшла з хліву. Геть з цього лайна, дарма що на вуличках навряд чи краще.
— Пане, чисті аркуші, нічого, крім чистих аркушів! — шепотів йому Айзенґлянц, коли вони верталися вночі до Орфеєвого дому. — Нічого, крім двох закреслених речень, це все, присягаюся вам! Його скляний чоловічок сьогодні мало не побачив мене, але я вчасно заховався в чобіт його господаря. Ви й уявити собі не годні, який там сморід!
Гай-гай, він знав його.
— Я скажу, щоб служниці помили тебе.
— О ні, краще не треба. Останнього разу я понад годину гикав мильною водою, а мої ноги побіліли, як молоко!
— Ну то й що? Думаєш, я дозволю скляному чоловічку, що просмердівся потом, лазити по моєму пергаменті?
Назустріч їм, похитуючись, ішов нічний сторож. Чому ці хлопці завжди п’яні? Орфей тицьнув йому у зморшкувату долоню кілька мідних монеток, щоб той часом не гукнув патрулів, які ходили по Омбрі день і ніч, відколи Сойку полонили в замку.
— А що з книжкою? Ти скрізь добре подивився?
На Різницькій вулиці у двох вітринах було виставлено свіже м’ясо єдинорога. Сміхота. Звідки воно могло з’явитися? Орфей повернув у вулицю Склярів, хоч Айзенґлянц саме цей шлях ненавидів.
— Що ж, мені було нелегко. — Айзенґлянц тривожно зиркнув на вітрини зі штучними кінцівками для розбитих скляних чоловічків. — Як я казав вам, до нього прийшли гості, а коли так багато очей, дуже важко нишпорити в кімнаті! А проте я навіть перемацав його одяг. Він мало не замкнув мене у скрині! Але немає нічого! Пане, присягаюся вам, у нього немає книжки!
— Дідько його бери! — Орфей відчував майже нестримне бажання щось кинути чи розбити. Айзенґлянц добре знав такі його настрої і цупко вчепився за рукав.
Хто тоді, крім старого, може мати книжку? Навіть якщо Вогнерукий приніс її Мортимерові, той, звісно, не взяв її з собою до в'язниці! Ні, Вогнерукий лишив її собі. Орфей відчув пекучий біль у шлунку, такий нестерпний, наче там сиділа одна з Вогнерукових куниць і вигризала йому нутрощі. Він знав ці муки, таке траплялося з ним щоразу, коли щось не виходило, діялось усупереч його волі. Виразка шлунку — ось що в нього. Безперечно. «Ну то й що? — запитав він сам себе. — Адже буває й гірше, чи, може, ти хочеш піти коли-небудь до одного з тих цирульників, які тільки й уміють кров пускати?»
Айзенґлянц пригнічено сидів на Орфеєвому плечі й мовчав. Мабуть, думав про купіль, яка чекає на нього. А Цербер принюхувався до кожної стіни, яку вони проминали. «Що ж, не дивно, що цей світ подобається собакам, смердить аж до небес. Але я змінив би це! — думав Орфей. — І приписав би собі кращого шпигуна, маленького, мов павук, і, звичайно, не скляного. Але, — шепотіло щось усередині, — ти, Орфею, вже нічого не припишеш, бо не маєш книжки!»
Мов утікаючи, він наддав ходи, нетерпляче шарпнув Цербера і — вступив у котяче лайно. Багнюка, курячий послід, котяче лайно… Чоботи пропали, але де він візьме грошей на нові? Його остання спроба приписати собі скриню на Шибеничній горі скінчилася майже провалом. Монети були тонесенькі, мов срібна фольга.
Ну, нарешті. Попереду стояв він, в усій своїй пишноті. Його дім. Найкращий будинок в Омбрі. Орфеєве серце щоразу билося швидше, коли він бачив освітлені білісінькі сходи і герб над дверима, який і його спонукав вірити, ніби він князівського роду. Урешті-решт досі йому велося не так уже й погано. Проте неминуче поставав спогад, як кепсько було, коли він розбив скляного чоловічка або зичив кістлявому арабському юнакові бубонну чуму на шию. Не кажучи вже про невдячність Вогнерукого.
Орфей як стій зупинився. На порозі сиділа пташка. Сиділа так, ніби хотіла звити собі гніздо на східцях. Вона не спурхнула, коли Орфей підступив ближче, а тільки дивилася на нього чорними очима-ґудзиками.
Кляті пернаті. Всюди гидять. І одвічне пурхання, гострі дзьоби, пір'їни, кліщі і яйця глистів…
Орфей відстебнув ланцюг на шиї Цербера:
— Фас, лови її!
Цербер любив полювати птахів і вряди-годи справді ловив їх. Але тепер він підібгав хвоста й відсахнувся, неначе на Орфеєвому порозі вигиналася змія. Що в біса…