Мортола, говорячи, витягувала губи, наче й досі відчувала дзьоб.
— Як я мусила стримувати себе, щоб не виклювати йому очі, коли знову побачила його! Мортоло, не спіши, казала я собі. Квапливість одного разу вже занапастила твою блискучу помсту. Кинь йому кілька отруйних ягід у їжу, нехай корчиться, мов хробак, і вмирає так повільно, щоб ти могла насолодитися помстою. Але одна дурна ворона визбирала ягоди з його миски, а під час наступної спроби мене схопив смердючою пащею ведмідь і видер дві пір'їни з хвоста. Я спробувала знову, в таборі, куди їх привів Чорний Принц, його, його доньку і зрадливу служку, але миску схопив хтось інший. «Отруйні гриби! — галасували вони. — Він наївся отруйних грибів!»
Мортола сміялась, а Орфей здригнувся, побачивши, що її пальці скарлючені, наче вона й досі сидить на гіллі.
— Він немов зачарований! Ніщо не може вбити його — ані отрута, ані куля, немов усе в цьому світі захищає його: кожен камінь, кожна тварина, навіть тіні між деревами! Сойка! Навіть Смерть відпустила його й дозволила взяти з собою Вогнерукого. О так, сцена разюча! Але якою ціною? Навіть своїй дружині він нічого не розповів, тільки Мортола знає! Ніхто не зважає на сороку на дереві, але вона чує все: що шепочуть уночі дерева й пишуть срібними нитками павуки між мокрого гілля. Отож Смерть забере Сойку і його доньку, якщо до кінця зими він не приведе Змієголова. І його рідна донька хоче допомогти Сойці написати три слова в книжці з чистими сторінками.
— Що? — Орфей слухав половиною вуха. Він знав напоєні ненавистю Мортолині тиради, безкінечні й наповнені фіміамом, який вона курила сама собі, але останнє речення привернуло його увагу. Віоланта в союзі з Сойкою? Так, у цьому є сенс. Авжеж! Тому Мортимер так підкреслено віддавав себе в її руки! Отже, він знав. Цей взірець чесноти дав себе полонити не просто зі шляхетних почувань. Він, цей шляхетний розбійник, задумав смерть!
Орфей заходив по кімнаті, а Мортола тим часом і далі висловлювала побажання, і то таким хрипким голосом, що слова майже втратили людське звучання.
Орфей, тільки-но Віоланта перебралася до Омбри, запропонував їй свої послуги, але вона відмовилася від них, повідомивши, що вже має одного автора… Не дуже люб’язно.
— Так. Атож, він хоче вбити Змія! Заповз до замку, мов куниця до курника. Навіть феї співають про це під час своїх дурних танців, але тільки Сорока чує! — Мортола зігнулася від кашлю, і навіть він звучав, мов стрекіт.
Вона збожеволіла! На кого вона схожа, її зіниці такі чорні й нерухомі, що скидаються більше на пташині, ніж на людські. Орфей здригнувся.
— Так, я знаю, що він задумав, — шепотіла вона. — І сказала собі: Мортоло, нехай він живе, навіть якщо це ятрить тобі душу. Вбий його дружину або, ще краще, улюблену доньку, і пурхни йому на плече, коли до нього дійде звістка, щоб почути, як крається його серце. Але лиши його жити, аж поки Змієголов дасть йому книжку з чистими сторінками, бо й Змій повинен умерти за всі ті муки, яких він завдав Каприкорновій матері. А якщо Срібноносий такий дурний, щоб дати найлютішому ворогові Змія книжку, що може вбити його, тим краще! Тоді вже сорока буде на місці і не Сойка, а Мортола напише три слова! Авжеж, я вже знаю їх. І Смерть забере і Сойку, і Змієголова, а мені за такі пишні трофеї нарешті віддасть те, що клятий палітурник забрав своїми чарівними вустами, — мого сина!
Хай йому біс! Орфей захлинувся вином, яке саме підніс до вуст. Стара відьма мріє ще й повернути Каприкорна! Що ж, чом би й ні після того, як спершу Козимо, а потім і Вогнерукий повернулися з того світу. А втім, він може уявити собі цікавіший поворот цього сюжету, ніж повернення Мортолиного сина-палія.
— Ти думаєш, що Змієголов привезе до Омбри книжку з чистими сторінками? — Ох, Орфей відчував, що наближаються знаменні події, події, сповнені обіцянок. Можливо, не все ще втрачено, дарма що Вогнерукий украв у нього книжку Феноліо. Існують інші способи грати важливу роль у цьому сюжеті. Змієголов у Омбрі! Які можливості це відкриває…