— Звичайно, він приїде! Змій дурніший, ніж гадає більшість людей. — Мортола сіла на стілець, призначений для високих клієнтів Орфея. У вікно без шибок завівав вітер, і свічки миготіли, їх була поспіхом принесла служниця. Тіні на побіленій стіні танцювали, мов чорні птахи.
— Отже, Срібний князь дасть палітурникові змогу вдруге пошити себе в дурні? — Орфей сам був приголомшений ненавистю, яка бриніла в його голосі. Він здивовано з’ясував, що бажає Мортимерової смерті не менш палко, ніж Мортола.
— Навіть Вогнерукий тепер бігає за ним! — вигукнув Орфей. — Смерть вочевидь спонукала його забути, що цей шляхетний герой колись заподіяв йому! — Він зняв окуляри і протер очі, наче міг таким чином стерти спогад про неприязне обличчя Вогнерукого. Гаразд, тільки тепер він обернувся проти нього! Бо Мортимер зачарував його своїм клятим голосом. Він зачарував їх усіх. Слід сподіватися, що Свистун спершу відріже йому язика, а вже потім четвертує. Орфеєві хотілося бачити, як Миршавцеві пси жеруть його плоть, як Свистун ріже йому на ремінчики шкіру і нарізає скибками шляхетне серце… Ох, якби ж він міг написати таку пісню про Сойку!
Мортолин голос вирвав Орфея з його кривавих марень.
— Проковтнути ці зерна дуже легко! — насилу зводила дух Мортола, зігнувшись на стільці й судомно, мов пазурами, вчепившись руками за бильця. — Їх треба класти під язик, але це порскі невеличкі штучки, і коли їх надто багато заблукає у шлунок, пташка повертається навіть тоді, коли її не кличеш.
Вона ворухнула головою, як властиво сорокам, відкрила рот, неначе то був дзьоб, і стисла пальцями безбарвні губи.
— Слухай! — вигукнула Мортола, тимчасом як нею знову тіпнуло. — Я хочу, щоб ти пішов до замку, тільки-но Змієголов приїде до Омбри, і застеріг його від доньки! Скажи йому, нехай запитає Бальбулюса, книжкового ілюстратора, скільки книжок про Сойку вже замовила йому Віоланта. Переконай, що його донька одержима його найлютішим ворогом і чинить усе, щоб урятувати його. Скажи йому найгарнішими словами, які зможеш знайти. Скористайся своїм голосом, так само як намагатиметься використати його й Чарівновустий. Адже ти любиш вихвалятися, що твій голос справляє більше враження, ніж його. Доведи!
Мортолу здушило, і вона виплюнула ще одну зернину в простерту долоню.
Авжеж, вона хитра, дарма що цілковито з’їхала з глузду, і, безперечно, найкраще, щоб вона й далі вважала, ніби може вдавати його господиню, хоча від усіх її здавлених звуків Орфея нудило так, що він мало не виблював вино їй під ноги. Орфей стер дрібку пороху на різьбленому бильці. Його вбрання, його дім, усі служниці… Як може стара бути такою сліпою, щоб думати, ніби він знову служитиме їй? Наче він прийшов у цей світ для виконання чужих планів! О ні, тепер він служитиме тільки собі. Він уже пообіцяв собі.
— А це, здається, непогана ідея! — Орфей доклав зусиль, щоб його голос звучав покірно, як і завжди. — А що станеться зі шляхетними Сойчиними приятелями? Він, безперечно, сподівається не тільки на підтримку Віоланти. А що з Чорним Принцом?.. — «І Вогнеруким», — додав він подумки, проте не вимовив цього ім’я. Вогнерукому він хотів помститися сам.
— Ага, Чорний Принц. Ще один шляхетний бовдур. Ще мій син сварився з ним. — Мортола поклала виплюнуту зернину до решти. — Я подбаю про нього. Про нього й про доньку Чарівновустого. Дівчина майже не менш небезпечна, ніж її батько.
— Дурниці! — Орфей налив собі ще один келих вина. Вино додавало йому мужності.
Мортола зневажливо глянула на нього. Так, вона й далі вважає його за покірного йолопа. Тим краще. Вона потерла худі руки і здригнулася, наче хотіла, щоб крізь шкіру знову повипиналося пір’я.
— А що зі старим? Тим, що начебто написав доньці Чарівновустого слова, які я забрала в неї в Сутінковому замку? Чи він пише для палітурника, щоб той мав у серці безумну відвагу?
— Ні, Феноліо вже не пише. Але я був би не від того, якби ти вбила його. Це нестерпний всезнайко.
Мортола кивнула головою, але, здається, вже не слухала.
— Я мушу йти, — проказала вона й невпевнено підвелася зі стільця. — Твій дім задушливий, мов в’язниця.
Коли Мортола відчинила двері, під ними спав Ос. Вона переступила через нього, і він усміхнувся уві сні.
— Це твій охоронець? — запитала вона. — В тебе, здається, небагато ворогів.
Цієї ночі Орфей спав неспокійно. Йому снилися птахи, багато птахів, та коли розвидніло, і Омбра, мов блідий плід, вилупилася з нічної пітьми, він, сповнений нової впевненості, підійшов до вікна спальні.