Два дні.
Здоровань підкликав Меґі до себе й показав рукою між деревами. Дві жінки шукали шляху в засніженій гущавині. Вони привели двох хлопчиків і дівчинку. Відколи Сойка добровільно дав ув’язнити себе, омбрійські діти зникали цілими гуртами. Матері брали їх у поле, прати білизну на річці, збирати хмиз у лісі — і поверталися без них. Було чотири місця, де Принцові люди чекали дітей, чотири точки, про які розповідали від вуст до вуст, від вуха до вуха, і на кожному з тих місць чекав не тільки розбійник, а й жінка, щоб дітям було не так важко розлучатися з матір’ю.
Реза з Батистом і Ґеконом приймала дітей коло притулку, яким керував Болотяник. Роксана зі Страшидлом чекала там, де цілительки збирали дубову кору. Ще дві жінки приймали дітей коло річки, а Меґі з Дорією і Здорованем чекала коло закинутої хатини вугляра, неподалік від шляху, що вів до Омбри.
Діти вагалися, побачивши Здорованя, але матері тягнули їх далі, а коли Дорія зловив кінчиком язика кілька сніжинок, найменша дитина, дівчинка років п’яти, засміялася.
— А що, коли ми тільки розлютимо Свистуна, давши вам змогу заховати дітей? — запитала її мати. — А що, коли він, полонивши Сойку, вже не має наміру забирати дітей? Адже Свистуна цікавить тільки він!
Меґі страшенно кортіло вдарити ту жінку за холод у її голосі.
— Атож, і ось його донька! — проказав Здоровань і, немов захищаючи, обняв Меґі за плечі. — Отож не говори так, ніби тобі байдуже, що станеться з ним! Невже ти забула, що без її батька ти не отримала б назад своєї дитини? Змієголову й далі потрібні діти для копалень, а ваші діти — і досі легка здобич.
— Це його донька? Відьма?
Друга жінка пригорнула своїх дітей до себе, але дівчинка з цікавістю дивилася на Меґі.
— Ти говориш, як люди Змієголова! — Здоровань ще міцніше обняв Меґі за плече, наче міг захистити її таким чином від слів. — І що тепер? Ви хочете знати, що ваші діти в безпеці, чи ні? Що ж, коли хочете, забирайте їх назад до Омбри і сподівайтеся, що Свистун не грюкне у ваші двері.
— А куди ви ведете їх? — запитала молодша жінка зі слізьми на очах.
— Якщо я скажу, ви можете виказати те місце. — Здоровань так легко посадив собі на плече меншого хлопчика, наче той важив не більше за фею.
— А можна й нам піти?
— Ні. Ми не зможемо прогодувати вас усіх. Навіть дітей нам буде досить важко годувати вдосталь.
— І довго ви збираєтесь їх ховати? — запитала одна жінка, і в кожному її слові звучав невимовний розпач.
— Поки Сойка вб’є Змієголова.
Жінки поглянули на Меґі.
— Хіба це можливо? — прошепотіла одна з них.
— Він уб'є його, ось побачите, — відповів Здоровань, і його голос звучав так упевнено, що навіть Меґі на одну неоціненну мить забула про весь свій страх за Мо. Але ця мить минула, і дівчина знову відчула сніг на шкірі, холодний, наче кінець світу.
Дорія взяв дівчинку на плечі та усміхнувся Меґі. Він невтомно намагався розвеселити її. Він носив їй останні ягоди, тверді від морозу, квіти, вкриті інеєм, — останній цвіт цього року, — і змушував її забувати про лихо, розпитуючи про світ, із якого вона прийшла. Якщо його не було десь поблизу, Меґі вже тужила за ним.
Коли жінки пішли, дівчинка заплакала, але Меґі погладила їй коси й розповіла про сніг те, що почула недавно від Батиста: мовляв, деякі сніжинки — це крихітні ельфи, які крижаними вустами цілують людині обличчя, перше ніж розтануть на теплій шкірі. Дитина дивилася вгору на круговерть сніжинок, а Меґі розповідала далі, сама себе втішаючи словами, поки світ навколо неї білішав, і подумки верталася в дні, коли Мо розповідав їй усяку всячину, — ще до того, як сам став частиною сюжету, про який Меґі давно вже не могла сказати, чи й вона належить до нього.
Снігопад ущух, і тільки гарний білий килим укривав холодну землю.
Ще дванадцять жінок привели своїх дітей до покинутої хатини вугляра, на їхніх обличчях відбивалися страх і тривога, а також сумнів, чи слушно вони чинять.
Дехто з дітей не озирався на матерів, коли ті верталися до міста, дехто біг за ними, а двоє так ревно плакали, що їхня мати знову забрала їх назад, до Омбри, де Свистун чекав на них, немов срібний павук. Коли споночіло, між засніжених дерев стояли дев’ятнадцятеро дітей, збившись докупи, мов виводок гусенят. Здоровань, що видавався велетнем поряд із дітьми, кивнув, щоб вони йшли за ним. Дорія, коли хтось із них починав плакати, виймав їм жолуді з носиків і вибирав монетки з волосся. Здоровань показував дітям, як він розмовляє з птахами, і ніс на плечах одразу трьох дітей.