Камери в Омбрійській в’язниці були навряд чи приємнішим місцем, ніж камери в башті Сутінкового замку. В темних льохах, навряд чи досить високих, щоб стояти, чекав той самий страх, що й в усіх в’язницях. Так, страх повернувся. Він чекав його ще у брамі й майже задушив, коли Миршавцеві люди зв’язали йому руки.
Ув’язнений. Безпорадний…
Подумай про дітей, Мортимере! Тільки спогад про їхні обличчя заспокоював його, коли він сам себе проклинав за свій учинок і терпів копняки та удари, які готувала йому ніч. Вогонь Вогнерукого принаймні інколи давав йому змогу перепочити від Свистуна, зате з’являвся Срібноносий, і то щоразу лютіший. Мо ще й досі вчувався у вухах голос феї, яка першої ночі пурхнула йому на плече. Він і досі бачив вогненних павуків, що вчепилися за оксамитні Свистунові шати.
Ще два дні, Мортимере, два дні і дві ночі. Потім прийде Змієголов. Ну то й що? Що далі? Так, він дурень, який і досі сподівається, що зможе дати Смерті та її білим донькам те, чого вони просять.
Чи зрозуміє Реза, коли білі жінки заберуть Меґі, що він поїхав до замку її задля неї? Чи зрозуміє Реза, що він не розповідав їй нічого, щоб страх за Меґі не краяв їй серце вже тепер?
В обох солдатів, що ввійшли до його камери, обличчя й руки були вимащені сажею. Вони завжди приходили вдвох, але де їхній срібноносий господар? Вони мовчки підняли Мо на ноги. Кайдани були важкі і вгризалися в шкіру.
— Свистун провідає тебе сьогодні в іншій камері! — шепнули вони йому. — В тій, де вогонь твого приятеля не знайде тебе.
Вони спускалися нижче, нижче і нижче, проминаючи підземелля, з яких смерділо гнилою плоттю.
Одного разу Мо здалося, ніби він бачив, як у пітьмі повзе вогненна змія, проте вартовий ударив його, коли він озирнувся.
Підземелля, куди його вкинули, було набагато просторіше за попереднє. На стінах позасихала кров, а повітря було водночас холодне й задушливе.
Свистуна довелося чекати, а коли він нарешті зайшов до камери в супроводі ще двох солдатів, у нього на обличчі теж була сажа. Двоє, що привели Мо, шанобливо поступилися місцем своєму панові, проте Мо бачив, як тривожно вони озираються, немов чекають, що зі стін миттю сповзуть вогненні павуки Вогнерукого.
Мо відчував, що Вогнерукий шукає його. Здавалося, ніби думки Вогнерукого намагаються намацати його, але в’язниця в Омбрі була не менш глибока, ніж у Сутінковому замку.
Можливо, ще цієї ночі йому знадобиться ніж, зашитий Батистовими руками в шов сорочки, хоча йому так болять руки, що він, мабуть, не зможе втримати його, не кажучи вже про те, щоб ударити. Але добре мати його при собі, коли страх стане нестерпним. Страх і ненависть.
— Твій приятель-вогнежер стає дедалі зухваліший, але цієї ночі він не допоможе тобі. Мені так шкода!
Свистунове обличчя було біле під сажею, що замастила йому і срібного носа. Один солдат ударив Мо в обличчя. Ще два дні…
Свистун з огидою дивився на свої замащені сажею рукавички:
— Уся Омбра глузує з мене. «Погляньте на Свистуна, — шепочуть вони. — Вогнеходець дурить його людей, а Чорний Принц заховав від нього дітей! Сойка ще таки порятує нас». Пора кінчати! Якщо сьогодні вночі я впораюсь із тобою, тоді вони не віритимуть уже ні в що. — Свистун так близько підступив до Мо, що срібна маска майже торкнулась його обличчя. — Ну що? Не хочеш погукати на допомогу своїм дивовижним голосом? Усіх своїх друзів-голодранців, Принца і його ведмедя, Вогнехідця… Чи, може, Віоланту? Її волохатий слуга всякчас шпигує за мною, і не минає й години, щоб вона не пояснила мені, що ти потрібний її батькові тільки живий. Але її батько давно вже не наганяє такого страху, як давніше. Ти сам про це подбав.
Віоланта. Мо бачив її тільки раз, коли на подвір’ї його стягували з коня. Як можна бути таким дурним, щоб вірити, ніби вона захистить його? Він пропав. І Меґі разом з ним. Мо охопив розпач, такий безпросвітний, що його аж знудило, і Свистун зареготав.
— Ага, боїшся. Це мені подобається. Про це варто написати пісню. Але відтепер співатимуть пісень тільки про мене, похмурих пісень, бо я так хочу. Дуже похмурих.
Один солдат з дурнуватим усміхом підступив до Мо, тримаючи в руках обкуту залізом довбню.
— «Він знову втече від них!» — кажуть вони. — Свистун відступив на крок назад. — Але ти вже ніколи не втечеш. Віднині, Сойко, ти плазуватимеш. Плазуватимеш переді мною.