Два солдати, що привели Мо, схопили його. Вони приперли його до закривавленої стіни, а третій тим часом підняв довбню. Свистун потер собі срібного носа.
— Тобі, Сойко, для книжки потрібні руки. Але що може закинути мені Змій, якщо я переб’ю тобі ноги? Навіть якщо… Як я й казав: Змієголов тепер не той…
Пропав.
О Господи, Меґі. Чи розповідав він їй коли-небудь таку тяжку оповідку? «Ні, Мо, ніяких казок! — завжди казала донька, коли ще була малою. — Вони надто сумні» Але не такі сумні, як оцей теперішній сюжет.
— Який жаль, Свистуне, що мій батько не може чути твою невеличку промову на власні вуха. — Віоланта говорила не дуже голосно, але Свистун обернувся так, ніби вона кричала.
Солдат із дурнуватим усміхом опустив довбню, а решта відсахнулися, даючи місце доньці Змієголова. Віоланту в її чорній сукні насилу можна було розгледіти. Як ті люди могли прозвати її Бридкою? Тієї миті Мо здалося, що він ніколи не бачив вродливішого обличчя. Він сподівався, що Свистун не помітив, як тремтять йому ноги. Він не хотів давати Срібноносому привід святкувати перемогу.
Поруч із Віолантою виринуло невеличке волохате личко. Туліо. Це він її привів? Бридка мала з собою і з півдесятка своїх безбородих солдатів. Супроти Свистунових людей вони видавалися юними і тендітними, проте їхні молоді руки тримали арбалети — зброю, що наганяє страх навіть на панцерних солдатів.
Але Свистун швидко опанував себе.
— Що вам тут треба? — запитав він Віоланту. — Я тільки подбав, щоб ваш неоціненний в’язень не втік знову. Досить того, що його вогненний приятель зробив нас усіх посміховиськом. Вашому батькові це аж ніяк не сподобається.
— А тобі не сподобається, що вчиню я тепер. — Віолантин голос був абсолютно безвиразний. — Візьміть їх у кайдани! — наказала вона своїм солдатам. — А з Сойки зніміть їх і зв’яжіть його так, щоб він міг їхати верхи.
Свистун схопився за меч, але троє Віолантиних солдатів повалили його на землю. Мо здалося, ніби він усім тілом відчуває їхню ненависть до Срібноносого. Вони залюбки вбили б його, він бачив це на їхніх юних обличчях, Свистунові солдати теж безперечно бачили, тож без опору дали закувати себе в кайдани.
— Ти, бридка маленька гадюко! — Гугнявий голос Свистуна, коли він промовляв із притиском, звучав дуже дивно. — Отже, Миршавець має слушність! Ти таки пригріваєш цю зграю розбишак! Чого ти хочеш? Трону Омбри, а на додачу, мабуть, ще й трону свого батька?
Віолантине обличчя було таке незворушне, немов його намалював Бальбулюс.
— Я хочу тільки одного, — заперечила вона. — Передати Сойку батькові таким неушкодженим, щоб він ще став йому в пригоді. І за цю послугу я вимагатиму від нього трон Омбри. Чом би й ні? Він належить мені в десять разів більше, ніж Миршавцеві.
Солдат, що знімав з Мо кайдани, був тим самим, що відкривав йому саркофаг у склепі Козимо.
— Вибач! — пробурмотів він, зв’язуючи йому руки.
Солдат не дуже тісно зав’язав мотузку навколо зранених кайданами рук, але рани все одно боліли, а Мо ні на мить не відводив погляду від Віоланти. У вухах у нього ще надто виразно лунав голос Хапала: «Вона продасть тебе за трон Омбри».
— Що ти робитимеш із ним? — Свистун плюнув в обличчя солдатам, які брали його в кайдани. — Навіть якщо заховаєш його у велетня, я знайду тебе!
— Ох, я й не думаю ховати, — спокійно відповіла Віоланта. — Я завезу його до замку своєї матері. Мій батько знає шлях. Якщо він пристане на мої умови, то повинен приїхати туди. Я певна, що ти повідомиш йому.
«Вона продасть тебе».
Віоланта так байдуже ковзнула очима по Мо, наче вони ніколи не бачилися. Свистун, коли Віолантині солдати виводили Мо з камери повз нього, копнув його ногою в кайданах, але що таке копняк проти обкутої залізом довбні, яку він готував йому?
— Сойко, ти труп! — кричав він йому вслід, аж поки один з Віолантиних солдатів заткнув йому рота. — Труп!
«Ще ні, — хотів відповісти йому Мо. — Ще ні».
Перед заґратованими дверима чекала служниця. Лише проминаючи дівчину, Мо побачив, що то Бріана. Отже, Віоланта знову взяла її на службу. Бріана кивнула йому й пішла за господинею. На долівці лежало троє непритомних вартових. Віоланта переступила їх і пішла хідником, яким вели Мо, аж до вузького тунелю, що відгалужувався вліво. Туліо біг попереду, а солдати мовчки ступали позаду, Мо був між ними.
Замок її матері…
Хоч які були Віолантині наміри, він був щиро вдячний їй за те, що й досі міг ходити ногами.