Орфей послав Оса до замку ще вдосвіта. Зрештою, кожен знав, що Змієголов навряд чи спить.
— Скажи, що я знаю дуже важливу для нього інформацію. Скажи, що йдеться про його доньку і Сойку.
Він повторив ці слова разів п’ять, бо мало покладався на розумові здібності свого охоронця, але своє завдання Ос виконав добре. Минуло понад три години, протягом яких Орфей без упину походжав по кабінету, і Ос повернувся зі звісткою, що аудієнція відбудеться, проте за умови, що Орфей негайно прийде до замку, бо Змієголов мусить відпочити перед своїм новим від'їздом.
«Новим від’їздом? Ага. Отже, він пристав на гру своєї доньки! — думав Орфей, квапливим кроком долаючи шлях до замку. — Що ж, добре. Тоді треба пояснити йому, що цю гру він може виграти тільки з моєю допомогою! — Орфей несамохіть облизав губи, щоб зробити їх еластичними для великого завдання. Ще ніколи він не снував своїх ниток для такої розкішної здобичі. — Завіса піднімається! — раз по раз шепотів він собі. — Завіса піднімається!»
Слуга, що коридором, обвішаним чорними тканинами, провів його до тронної зали, не сказав ані слова. В замку було тепло й темно. «Як у пеклі! — подумав Орфей. — Хіба не точне слово? Хіба не можна порівняти Змієголова з чортом? Ні, це треба лишити Феноліо. Цей злочинець має свій формат. Проти Змієголова Каприкорн — балаганний комедіант, аматор, дарма що Мортола, безперечно, бачила все по-іншому (але хто переймається тим, що вона думає?)».
М’ясисті Орфеєві плечі приємно здригнулися. Змієголов! Нащадок роду, що впродовж поколінь культивував мистецтво зла. Не існувало жодної жорстокості, якої б не скоїв бодай один його предок. Хитрощі, владолюбство, брак сумління — ось найхарактерніші родинні риси. Яке поєднання! Орфей розхвилювався. В нього спітніли долоні, мов у юнака під час першого побачення. Він раз по раз обводив язиком зуби, наче міг таким чином наточити язик для свого словесного мистецтва, підготувати його для потрібних слів. «Вірте мені! — подумки проказував він. — Цей світ я можу покласти вам до ніг, я можу припасовувати його до вас, але за це ви мусите знайти книжку. Та книжка ще могутніша, ніж книжка, яка надала вам безсмертя, набагато могутніша!»
Книжка… Ні, він не хотів тепер думати про ніч, коли втратив її, а про Вогнерукого й поготів!
У тронній залі було не світліше, ніж у коридорі. Кілька непомітних свічок горіли між колонами і навколо самого трону. Коли Орфей востаннє приходив сюди (якщо добре пригадує, він приніс тоді Миршавцеві коротуна), прохід до трону був прикрашений опудалами тварин: ведмедів, вовків, плямистих котів і, звичайно, єдинорога, якого він приписав Миршавцеві, але тепер вони зникли. Навіть Миршавець був досить кмітливий, щоб збагнути: на Змієголова з огляду на мізерні податки, які його свояк посилає до Сутінкового замку, ці мисливські трофеї навряд чи справлять враження. Тепер тільки пітьма виповнювала величезну залу. Тому вбрану в чорне сторожу, яка стояла поміж колонами, майже годі було помітити. Тільки зброя спалахувала в тріпотливих відблисках вогню, що горів позаду трону. Орфей щосили намагався спокійно пройти повз вартових, але, на жаль, двічі зашпортався, наступивши на поділ свого плаща, а зупинившись нарешті перед троном, побачив, що там сидить Миршавець, а не його похмурий свояк.
Орфея пронизало гостре, мов ніж, розчарування. Він мерщій нахилив голову, щоб приховати його, і добирав потрібні слова, не покірливі, та однак улесливі. Вміння розмовляти з можновладцями було особливим мистецтвом, але він мав уже досвід. У його житті завжди були люди, які мали більшу владу, ніж він. Першим був його батько, він завжди нарікав на сина-незграбу, що любив книжки дужче, ніж працю в родинній крамниці, незліченні години між припорошеними полицями, неодмінно приязну усмішку, коли доводилось обслуговувати гурти туристів, а не квапливо гортати якусь книжку й пожадливо шукати місце, на якому останнього разу його змусили покинути вбраний у літери світ. Орфей не міг порахувати, скільки ляпасів він дістав за свою заборонену читальну пристрасть. Мабуть, одного за кожні десять сторінок, але ця ціна не видавалася йому високою. Що таке ляпас за десять сторінок, які давали змогу втекти, бути далеким від усього, що завдає страждань, десять сторінок справжнього життя замість монотонності, яку інші люди називають реальністю?