— Ласкавий пане! — ще нижче нахилив голову Орфей. Яким смішним видавався Миршавець у своїй посипаній сріблом перуці, з довгою, худющою шиєю, що стирчала з важкого оксамитного коміра. Бліде обличчя було, як і завжди, безвиразне, неначе його творець забув намалювати брови, а очі й вуста тільки намітив.
— Ти хочеш розмовляти зі Змієголовом? — Миршавців голос ніколи не був ані твердий, ані виразний. Пліткарі плескали, що йому не треба змінювати й голос, щоб імітувати, приманюючи, крякіт качок, яких він так полюбляв збивати з небес.
«Як він спітнів, недолугий бовдур! — думав Орфей, принижено всміхаючись Миршавцеві. — Що ж, мабуть, і я б спітнів на його місці. Змієголов приїхав до Омбри, щоб убити свого найлютішого ворога, а замість цього дізнається, що його герольд і свояк випустили неоціненного в’язня. Дивно, що вони взагалі ще живуть.»
— Так, ясновельможний пане. Якщо це до вподоби Срібному князеві! — з захватом заявив Орфей, його голос у порожній залі лунав ще дзвінкіше, ніж звичайно.
— Я маю інформацію для нього, яка може виявитись дуже важливою.
— Про його доньку і Сойку. — Миршавець знуджено шарпав собі рукави. Напахчений йолоп.
— Справді, — відкашлявся Орфей. — Адже, знаєте, я маю важливих клієнтів, впливових друзів. До моїх вух доходять речі, про які ніхто не повідомить у замку, тривожні речі, і я хочу бути впевненим, що ваш свояк дізнається про них.
— Які саме?
Обережно, Орфею!
— Ласкавий пане, — Орфеєві було важко вдавати жаль, — я, власне, хотів би розповісти про це самому Змієголову. Зрештою, йдеться про його доньку.
— Про яку він тепер навряд чи схильний говорити! — Миршавець поправив перуку. — Кручена бридуля! — вигукнув він. — Забрала мого в’язня, щоб украсти в мене трон Омбри. Загрожує вбити його, якщо рідний батько не побіжить за нею, мов пес, у гори! Наче нам було дуже легко піймати цього розпушеного Сойку! Чого я розповідаю тобі це все? Мабуть, тому, що ти подбав про єдинорога для мене. Найкращі лови в моєму житті. — Він сумовито подивився на Орфея очима, не менш безбарвними, ніж його обличчя. — Що гарніша жертва, то більша насолода вбити її, еге ж?
— Мудрі слова, ваша високосте, мудрі слова! — Орфей знову вклонився. Миршавець любив поклони.
Тривожно глянувши на вартових, він нахилився до Орфея.
— Я б дуже хотів ще одного єдинорога! — прошепотів Миршавець. — Мене вітали з цим успіхом усі мої друзі. Як, по-твоєму, можна зробити ще одного? Може, навіть ще більшого?
Орфей подарував Миршавцеві впевнену усмішку. Що за балакучий вахлак, але ж куди подітись. Кожен роман потребує такої постаті. Більшість їх умирає дуже швидко. Можна лише сподіватися, що це правило поширюється й на свояка Змієголова.
— Звісна річ, ваша високосте! Це зовсім неважко! — нашіптував Орфей, ретельно добираючи кожне слово, дарма що недолугий князь, мабуть, був не вартий цих зусиль. — Але спершу мені треба поговорити зі Срібним князем. Не майте сумніву: моя інформація щонайбільшої ваги. А вам, — хитро посміхнувся він Миршавцеві, — дістанеться трон Омбри. Забезпечте мені аудієнцію у вашого безсмертного свояка, і Сойку нарешті спіткає його заслужений кінець. Віоланту покарають за підступність, а я створю вам, щоб відсвяткувати ваш тріумф, Пегаса, і ваші друзі будуть вражені ще більше, ніж єдинорогом. Його можна полювати з арбалетом і соколами.
Водяві Миршавцеві очі розширилися від захвату.
— Пегаса! — зітхнув він, нетерпляче підкликаючи до себе одного вартового. — Ох, це казкова річ. Я забезпечу аудієнцію, але дам тобі одну пораду. — Він стишив голос до шепоту: — Не підходь до мого свояка надто близько. Від запаху, яким тхне від нього, вже здохли два мої пси!
Змієголов змусив Орфея чекати понад годину. Час тягнувся так нестерпно повільно, що він не пригадував, щоб чекання коли-небудь так виснажувало. Миршавець розпитував його про дальші можливі мисливські трофеї, і він пообіцяв василіска й шестилапого лева, а його розум тим часом готував потрібні слова для Срібного князя. Жодне не повинно бути хибним. Зрештою господар Сутінкового замку уславився своєю кмітливістю не менше, ніж жорстокістю. Так, Орфей багато міркував після Мортолиного візиту й завжди доходив одного висновку: тільки поряд зі Змієголовом він зможе справдити свої мрії про вплив і багатство. Срібний князь — безперечно наймогутніший гравець у цьому світі, дарма що гниє живцем. З його допомогою він, можливо, знову дістане книжку, що перетворювала цей світ на таку дивовижну іграшку, поки її не вкрав Вогнерукий. Не кажучи вже про іншу книжку, яка дасть її власникові змогу гратися з цим світом цілу вічність…