Ох, Орфею, все складається добре. Якнайкраще! Скоро ти снуватимеш і свої нитки в тканині цього сюжету. Яку барву ти обереш? Золоту? Чорну? Чи, може, криваво-червону?
— Ох, я, — знуджено подивився на свої нігті Орфей. Цей жест теж давав добрі результати, він завчив його перед дзеркалом. — Я можу бути корисним вам багато в чому. Запитайте вашого свояка. Я здійснюю сни. Я перекроюю речі відповідно до ваших бажань.
Обережно, Орфею, ти ще не маєш книжки. Що ти обіцяєш?
— Ага. Ти чарівник? — Зневага в голосі Змієголова була засторогою.
— Ні, я б так не сказав, — похапцем заперечив Орфей. — Скажімо так: моє мистецтво чорне. Чорне, мов чорнило.
Чорнило! Звичайно, Орфею!
Чому він раніше про це не подумав? Щоправда, Вогнерукий украв у нього книжку, але Феноліо написав ще й іншу! Чому слова старого не повинні діяти й тоді, коли походять не з «Чорнильного серця»? Де пісні про Сойку, що їх начебто так ретельно збирала Віоланта?
Адже хіба не звеліла вона Бальбулюсові списати ними кілька книжок?
— Чорне? Цей колір подобається мені. — Змієголов, крекчучи, вперся руками в бильця. — Свояче, дай малій гадюці коня. Я візьму його з собою. До Озерного замку шлях далекий, і, можливо, він допоможе мені збавляти час.
Орфей уклонився так низько, що мало не впав.
— Яка честь! — затинався він (адже в можновладців завжди треба створювати враження, ніби в їхній присутності стаєш недорікою). — А чи можу я в цьому випадку найприниженіше попросити вас про одну ласку?
Миршавець недовірливо зиркнув на нього. А що, коли цей йолоп давно вже обміняв книжки з розбійницькими піснями Феноліо на кілька діжок вина? А грім би його побив!
— Я великий прихильник книжкового мистецтва, — провадив далі Орфей, не спускаючи ока з Миршавця, — і чув дивовижні речі про бібліотеку цього замку. Я б охоче глянув одним оком на книжки і, певно, взяв би одну або дві з собою в подорож. Хтозна, можливо, я б навіть розважав вас їхнім змістом!
Змієголов знудьговано стенув плечима:
— Чом би й ні? А при нагоді ти ще й підрахуєш, скільки коштують ті книжки, яких мій свояк ще не встиг обміняти на вино.
Миршавець опустив голову, проте Орфей помітив його сповнений ненависті погляд.
— Звісна річ, — якомога нижче вклонився Орфей.
Змієголов спустився з трону й, важко сапаючи, зупинився перед ним.
— Оцінюючи книжки, ти мусиш зважати, що книжки, які проілюстрував Бальбулюс, зросли в ціні! — заявив він. — Зрештою, без руки він уже не створить ніяких нових праць, і тому ті, які є, набувають, без сумніву, вартості, правда?
Орфей знову притлумив судомні скорочення, коли сморідний віддих ударив йому в обличчя, але таки спромігся зачудовано розсміятися:
— Які мудрі слова, ваша високосте! — вигукнув він. — Яка досконала кара. Чи смію я запитати вас, яке покарання ви запланували для Сойки? Може, було б розважливим передусім позбавити його язика, бо стільки всюди торочать про його голос.
Але Змієголов похитав головою:
— О ні. Для Сойки я придумав щось краще. Я з нього живцем здеру шкуру і зроблю з неї пергамент. Він ще зможе кричати, еге ж?
— Авжеж! — похвалив Орфей. — Таке покарання чудово пасує для палітурника! Чи можна запропонувати, щоб я на цьому цілком особливому пергаменті написав засторогу вашим ворогам і вивісив її на ринку? Я залюбки доберу вам для неї найпідхожіші слова. Адже моє мистецтво вимагає дуже вправно володіти словом.
— Бачу, ти наділений багатьма талантами, — зачудовано глянув на нього Змієголов.
Ну ж бо, Орфею. Навіть якщо ти знайдеш у бібліотеці пісні Феноліо, ту єдину книжку ти не заміниш нічим. Розкажи їм про «Чорнильне серце»!
— Високосте, запевняю вас: усі мої таланти належать вам! — промимрив він. — Але для більшої довершеності у своєму мистецтві я потребую однієї речі, яку в мене вкрали.
— Справді? І якої?
— Книжки, ласкавий пане! В мене її вкрав Вогнеходець, але, думаю, він діяв за Сойчиним дорученням. Він безперечно знає, де вона. Якщо ви запитаєте його і про неї, тільки-но він потрапить до ваших рук…
— Книжки? Може, Сойка й тобі оправив якусь книжку?
— О ні. Ні! — зневажливо махнув рукою Орфей. — До цієї книжки він рук не докладав. Сила цієї книжки не залежить ні від якого палітурника. В ній є слова, які надають їй сили. З її словами, ласкавий пане, можна заново відтворити цей світ і підпорядкувати кожну істоту в ньому своїм намірам.
— Справді? Дерева родитимуть срібні плоди? Може назавжди запанувати ніч, якщо я захочу?