Як він дивився на нього — мов удав на кролика. Орфею, жодного хибного слова!
— О так, — ревно кивнув головою Орфей. — Вашому своякові я з цією книжкою створив єдинорога. І коротуна.
Змієголов глузливо подивився на Миршавця:
— Авжеж, це цілком відповідає бажанням мого дорогого свояка. Мої бажання трохи інші.
Змієголов задоволено глянув на Орфея. Він вочевидь збагнув, що в них у грудях б’ється однакове серце, чорне від мстивості й марнославства, закохане у власні хитрощі і сповнене зневаги до тих, чиє серце надихають інші почуття. О так, Орфей знав, що в нього на серці, й боявся тільки одного — що запалені очі розкриють і те, що він ховав навіть від себе самого: заздрість невинності інших, тужливе прагнення мати незаплямоване серце.
— А як з моєю гнилою плоттю? — Змієголов провів напухлими пальцями по обличчю. — Чи можеш ти і її зцілити тією книжкою, а чи мені й далі потрібний Сойка?
Орфей здригнувся.
— Ох, я побачу… тут я не певен.
Змієголов скривив уста, набубнявіла плоть повік майже закривала його чорні ящірчині очі.
— А ти досить тямущий, щоб не обіцяти того, чого не зможеш виконати. Що ж, я ще повернуся до інших твоїх обіцянок і дам тобі нагоду запитати Сойку про вкрадену в тебе книжку.
— Дякую вам, ласкавий пане! — схилив голову Орфей. Ох, усе йде гаразд. Якнайкраще!..
— Високосте! — Миршавець збіг униз східцями трону. Його голос скидався на качиний крякіт, і Орфей уявив собі, як замість вепра або єдинорога вулицями Омбри пронесуть як мисливський трофей самого Миршавця з закривавленою й запорошеною сріблистою перукою. Але порівняно з єдинорогом це видовище геть жалюгідне.
Орфей швидко перезирнувся зі Змієголовом, і на одну мить йому здалося, ніби вони бачать ту саму картину.
— Вам треба тепер спочити, — проказав Миршавець із вочевидь перебільшеною турботою в голосі. — Ви були в довгій подорожі, а тепер на вас чекає ще одна.
— Спочити? Як я можу спочити після того, як ти і Свистун випустили чоловіка, що перетворив мене на шматок гнилого м’яса? Моя шкіра горить вогнем. Мої кістки мов крижані. Очі печуть мені так, ніби кожен промінчик світла штрикає туди голкою. Я спочину тільки тоді, коли клята книжка вже не отруюватиме мене, а той, хто оправив її, сконає. Щоночі, свояче, я малюю в уяві його муки, — запитай про це свою сестру, — щоночі я не можу заснути, ходжу та уявляю собі, як він скімлить, кричить і благає про швидку смерть, але я наготую йому стільки мук, скільки сторінок у тій убивчій книжці. Він проклинатиме її частіше, ніж я, і збагне дуже скоро, що спідниця моєї доньки анітрохи не захищає від Змієголова!
Срібного князя знову струснув хрипкий кашель, і на мить розпухлі долоні вчепилися в Орфеєву руку. Їхня плоть була біла, мов дохла риба. «Мабуть, і смердить так само, — подумав Орфей. — А проте він і досі господар сюжету».
— Діду! — хлопчик так раптово виринув з пітьми, наче весь час стояв у тіні. На його коротеньких ручках височів стос книжок.
— Якопо! — Змієголов обернувся так несподівано, що онук мов прикипів до підлоги. — Як часто тобі треба казати, що навіть принц не заходить до тронної зали, не доповівши через слуг про свій прихід?
— Я був тут раніше, ніж ви! — Якопо задер підборіддя і притис книжки до грудей, наче вони могли захистити від дідового гніву. — Я часто читаю тут, за статуєю свого прапрадіда. — Малий показав на статую дуже огрядного чоловіка, що стояла між колонами.
— У пітьмі?
— Людина бачить картини, що їх слова малюють їй у голові, краще в пітьмі. Крім того, Ворон дав мені оце. — Хлопчик простяг руку й подав дідові кілька полінець.
Змієголов зморщив чоло й нахилився до онука:
— Поки я тут, не читай у тронній залі. Навіть голову у двері не пхай. Сиди у своїй кімнаті, або я звелю замкнути тебе, як Туліо, з собаками, зрозумів? Присягаюся гербом свого дому, ти дедалі більше стаєш схожий на свого батька. Може, ти бодай волосся собі обріжеш?
Якопо витримував погляд почервонілих очей навдивовижу довго, але зрештою опустив голову, мовчки обернувся й пішов, і далі притискаючи книжки до грудей, мов щит.
— Він і справді дедалі більше скидається на Козимо! — підтвердив Миршавець. — Але зарозумілість у нього від матері.
— Ні, він має її від мене, — заявив Змієголов. — Дуже практична риса, якщо він сяде коли-небудь на трон.
Миршавець занепокоєно подивився вслід Якопо. Натомість Змієголов ударив його набряклим кулаком у груди.
— Збери своїх людей! — наказав він. — Я маю роботу.
— Роботу? — занепокоєно звів брови Миршавець. Вони, як і перука, були присипані сріблом.