— Від блювотного коріння йому тільки погіршає, — безбарвним голосом мовила Реза. — Повір мені. Я бачила це досить часто.
Чорний Принц задихався від болю і ткнувся обличчям у Батистів бік. Потім його тіло раптом заснуло, наче він програв битву з болем. Роксана притьмом стала навколішки коло нього, приклала вухо до грудей і пальця до вуст. Меґі відчула на вустах солоні сльози, а Здоровань заридав, мов дитина.
— Він ще живий, — мовила Роксана. — Але жити йому недовго.
Ґекон вийшов, мабуть, щоб розповісти про все Хапалу. Елінор прошепотіла щось Феноліо. Він хотів сердито відвернутися, але Елінор притягла його назад і далі щось наполегливо казала йому.
— Не поводься так! — почула Меґі її шепіт. — Ти безперечно можеш! Невже ти хочеш, щоб він умер?
Не тільки Меґі зрозуміла останні слова. Здоровань, скривившись, витер сльози з обличчя. Ведмідь знову застогнав і ткнувся носом у бік господаря. А Феноліо знай стояв і дивився на непритомного Принца. Потім нерішуче підступив до Роксани:
— Ця… гм… рослина, Роксано…
Елінор стала одразу позаду нього, наче мала подбати, щоб Феноліо казав те, що слід. Але він сердито зиркнув на неї.
— Що? — підняла на нього очі Роксана.
— Розкажи мені більше про неї. Де вона росте? Яка заввишки?
— Вона любить вологі, затінені місця, але навіщо ти запитуєш? Я ж уже сказала, що вона давно замерзла.
— Білі невеличкі квіти. Затінені й вологі. — Феноліо провів рукою по втомленому обличчю. Потім раптом обернувся і схопив Меґі за руку.
— Ходи зі мною! — прошепотів він їй. — Треба поквапитись.
— Вологі й затінені, — бурмотів він, тягнучи Меґі за собою. — Що ж, якщо вони ростуть перед входом до кобольдової печери, захищені теплим духом, що йде з печери, бо там пара кобольдів лежить у зимовій сплячці… Так, це має сенс. Ага!
Печера була майже безлюдна. Жінки вивели дітей надвір, щоб ті не чули, як Принц кричить від болю. Тільки розбійники мовчки сиділи невеличким гуртом і перезиралися, мов запитуючи себе, хто з них спробував отруїти їхнього ватажка. Хапало з Ґеконом сидів коло самого входу й відповів на погляд Меґі такою неприязню на обличчі, що вона мерщій відвела очі вбік.
А Феноліо погляду не відводив.
— Я запитую себе, чи це не Хапало, — шепотів він Меґі. — Так, я справді запитую себе.
— Хто ж має знати, як не ти?! — шепотіла Елінор, що пішла за ними. — Бо хто, крім тебе, вигадав цього страхітливого чолов’ягу?
Феноліо повів очима навколо, немов його щось ужалило:
— Слухай, Лоредан! Досі я терпів тебе, бо ти тітка Меґі…
— Тітка-бабуся, — незворушно поправила Елінор.
— Хай там як. Я не вводив тебе до цього сюжету, тож позбав мене всіх своїх відгуків про моїх героїв!
— Що? — запитала Елінор так гучно, що її голос виповнив усю печеру. — А що сталося б, якби я щойно нічого не сказала? Твій задурманений вином мозок аж ніяк не додумався б, що цю рослину можна при…
Феноліо брутально заткнув їй рота рукою.
— Скільки разів тобі казати? — просичав він. — Жодного слова про письмо, зрозуміла? Я анітрохи не хочу бути четвертованим як відьмак через якусь дурнувату жінку.
— Феноліо! — відтягла Меґі старого від Елінор. — Чорний Принц умирає!
Феноліо на мить з осудом зупинився на ній очима, немов вважав це втручання за крайнє неподобство, а потім мовчки потяг її далі до свого спального закутка. З кам’яним обличчям відсунув убік міх вина й дістав з-під купи одягу кілька аркушів, які, на подив Меґі, здебільшого вже були списані.
— Хай йому біс! Де Розенкварц? — бурмотів він, дістаючи з-під списаних чистий аркуш. — Мабуть, знову десь тиняється з Яшмою. Варто звести їх докупи, вони враз забувають про роботу й залицяються до диких скляних жіночок. Неначе ті змарнують бодай мить на цього рожевуватого неробу!
Феноліо неуважно відклав убік списані аркуші. Як багато слів. Як давно він почав писати? Меґі спробувала прочитати перший аркуш.
— Лише кілька ідей, — буркнув Феноліо, помітивши її погляд. — Як це все ще могло б скінчитися щасливо. Яку роль відіграє твій батько…
Серце Меґі аж підскочило, але Елінор випередила її.
— Ага! Отже, це ти приписав усе Мортимерові: що він дасть себе полонити, що він їде тепер до того замку, а моя небога ночами виплакує очі.
— Та ні, не я! — роздратовано заперечив Феноліо, мерщій знову заховавши під одяг списані аркуші. — Не я спонукав його й розмовляти зі Смертю, хоча цей поворот сюжету подобається мені. Тож я й кажу: там лише ідеї! Безвартісна мазанина, яка нікуди не веде! Можливо, і з тим, що я тепер спробую, станеться те саме. Але я таки спробую. Якщо нарешті запанує тиша! Чи ви, може, хочете, щоб Чорний Принц одразу пішов у могилу?