Коли Феноліо опустив перо в каламар, Меґі почула позаду легенький шерех. З-за каменя, на якому стояло письмове приладдя Феноліо, показався вочевидь збентежений Розенкварц. Позаду нього з’явилося блідо-зелене обличчя дикої скляної жіночки. Він мовчки пройшов повз Феноліо та Меґі.
— Повірити не можу! — гримнув старий так голосно, що Розенкварц заткнув руками вуха. — Чорний Принц бореться зі смертю, а ти розважаєшся з дикою скляною жіночкою?
— Принц? — Розенкварц так спантеличено поглянув на Феноліо, що той одразу заспокоївся. — Але ж…
— Ану припини балачки й мішай чорнило! — наказав Феноліо. — А якщо хочеш промимрити щось таке цінне і змістовне, як-от «Принц — таки добрий чоловік», то це, звичайно, ні в якому світі не захищає від смерті, еге ж? — Він з такою силою опустив перо в каламар, що чорнило ляпнуло на рожеве Розенкварцове обличчя, але Меґі помітила, що пальці старого тремтять. — Ну, Феноліо, берися! — шепотів він. — Це лише рослина. Ти створиш!
Розенкварц занепокоєно спостерігав за Феноліо, але той бачив лише чистий аркуш перед собою. Дивився на нього, мов тореро на бика.
— Кобольдова печера, коло входу до якої вони ростуть, міститься там, де Страшидло розставляє пастки! — промимрив він. — І квіти смердять справді огидно, так огидно, що феї далеко обминають їх. Натомість метелики люблять їх, сірі метелики, крила яких мають такий візерунок, ніби скляний чоловічок намалював там крихітні черепи. Бачиш, Феноліо? Так!
Феноліо поставив перо на папір, завагався й почав писати.
Нові слова. Свіжі слова. Меґі здалося, ніби вона почула, як сюжет глибоко зітхнув. Нарешті є справжня пожива — після довгого періоду, коли Орфей підживлював його лише давніми словами Феноліо.
— Ось, будь ласка! Та на нього треба тільки натиснути! Ледачий старигань! — шепотіла їй Елінор. — Звичайно, він ще може, дарма що сам не хоче вірити в це. Такого не забувають. От ти забула читати?
«Не знаю», — хотіла відповісти Меґі, проте мовчала. Її вуста чекали слів Феноліо. Спасенних слів. Як і тоді, коли вона читала для Мо.
— Чому ведмідь так реве? — Меґі відчула на плечах Фаридові руки. Мабуть, знову сидів де-небудь, де його не можуть знайти діти, і викликав вогонь, а як глянути на його пригнічене обличчя, полум’я й цього разу було сліпим.
— О ні! Ще й оцей! — дратливо вигукнув Феноліо. — Навіщо я і Даріус громадили це все каміння? Тільки на те, щоб кожен забирався до моєї спальні? Мені потрібний спокій! Зрештою, йдеться про життя або смерть!
— Життя або смерть? — Фарид тривожно подивився на Меґі.
— Чорний Принц… він… — Елінор спробувала говорити твердим голосом, але той тремтів.
— Більше жодного слова! — наказав Феноліо, навіть не глянувши в її бік. — Розенкварце! Піску!
— Піску? Де я візьму його? — гостро відповів йому Розенкварц.
— Ох, ти справжній нікчема! Навіщо, по-твоєму, я притяг тебе в цю дику пустку? Щоб ти відпочивав і залицявся до зелених скляних жіночок? — Феноліо подув на ще мокре чорнило і невпевнено простяг Меґі щойно списаний аркуш.
— Прорости їх, Меґі! — сказав він. — Треба зібрати кілька останніх цілющих листочків, зігрітих віддихом сплячих кобольдів, поки їх не заморозила зима.
Меґі подивилася на аркуш. Ось вона знову, мелодія, що звучала востаннє, коли вона привела Орфея.
Так, слова знову корилися Феноліо. І зараз вона навчить їх дихати.
Написане і ненаписане
Літературні герої мають власне життя і власну логіку і тому мусять діяти відповідно до них.
Роксана знайшла рослину саме там, де написав Феноліо: коло входу до кобольдової печери, там, де Страшидло розставляв пастки. А Меґі, ведучи Деспіну за руку, знову побачила, як слова, які щойно злетіли з її вуст, стали дійсністю:
«Листки і квіти опиралися холодному вітрові, немов їх посадили феї, тож коли поглянути на них, одразу виникали мрії про літо. Проте запах, який поширювали квіти, був духом тліну і смерті. Саме це й породило їхню назву: мертва головка. Їх клали на могили, щоб заручитися прихильністю білих жінок.
Роксана прогнала метеликів, що сиділи на квітах, викопала дві рослини, а дві лишила, щоб не розгнівати ельфів. Потім заквапилася назад до печери, де коло Чорного Принца вже стояли білі жінки, натерла коріння, зварила його, як сказала Реза, і влила гарячий відвар у Принцове горло. Він був уже кволий, дуже кволий, але таки сталося те, на що вже майже ніхто не смів сподіватися: відвар ослабив отруту, навіяв на нього сон і повернув життєві сили.