— Дурниці! Твій батько сам надумав стати Сойкою! Я лише написав кілька пісень, а ти жодної з них не читала вголос! Тож як вони могли щось змінити?
Меґі опустила голову.
— О ні! — пригнічено вигукнув Феноліо. — Невже ти читала?
— Як Мо поїхав до замку. Щоб захистити його, зробити сильнішим, невразливим! Я читаю їх щодня.
— Ти диви! Що ж, тоді сподіваймося, що ці слова не менш ефективні, ніж ті, які я написав для Чорного Принца.
Феноліо поклав руку на плече Меґі, як часто клав тоді, коли вони обоє були Каприкорновими в’язнями — в іншому світі, в іншому сюжеті. Чи це був той самий?
— Меґі, — тихо сказав Феноліо. — Навіть коли ти й далі читатимеш мої пісні кільканадцять разів на день, ми обоє знаємо, що твій батько став Сойкою не через тебе. Якби я обрав його як прототип для Свистуна, невже ти думаєш, що він став би вбивцею? Звичайно, ні! Твій батько такий самий, як Чорний Принц! Він співчуває слабким. Не я записав співчуття йому в серце, воно вже було там! Не через мої слова твій батько поїхав до Омбрійського замку, а задля дітей, що сплять тут навколо. Можливо, ти маєш слушність. Можливо, цей сюжет змінив його, але й він змінює цей сюжет! Він, Меґі, розповідає його далі, своїми вчинками, а не тим, що я пишу. Навіть якщо правильні слова могли б, мабуть, допомогти йому…
— Захисти його, Феноліо! — прошепотіла Меґі. — Туди поїхав Хапало, а він ненавидить Мо!
— Що це знову означає? — приголомшено подивився на неї Феноліо. — Ти хочеш, щоб я написав щось про нього? Господи, та я вже й так заплутався, коли був змушений подбати про власну постать.
«Яку ти теж без вагань покинув би вмирати, — подумала Меґі, проте не сказала нічого. — Зрештою, Феноліо врятував сьогодні Чорного Принца і щиро переживав за нього. Цікаво, що сказав би Вогнерукий про цей несподіваний вияв співчуття?»
Розенкварц захропів.
— Чуєш? — запитав Феноліо. — Ти можеш мені сказати, як таке сміховинно мале створіння може так гучно хропти? Інколи вночі мені кортить утопити його в каламарі, щоб тільки мати спокій!
— Ти жорстокий старигань! — Меґі схопила списані аркуші й провела пальцем по нашвидку накиданих словах. — Що це означає? «Меч або перо? Хто пише три слова? Кого любить Віоланта?»
— Що ж, це тільки деякі запитання, відповіді на які дасть розвиток цього сюжету. Кожен добрий сюжет ховається за лабіринтом запитань, тому дуже нелегко розкрити всі його інтриги. До того ж цей сюжет має тепер власну голову, але, — Феноліо стишив голос, наче сюжет міг підслухати його, — якщо ставити йому правильні запитання, він пошепки розповідає всі свої таємниці. Отже, сюжет — річ дуже балакуча.
Феноліо прочитав написане:
— «Меч або перо?» Вкрай важливе запитання. Але я ще не знаю відповіді. Мабуть, і те, і те. А втім, як і завжди… «Хто пише три слова?» І справді, хто? Твій батько дав зрозуміти, що він, але хтозна?.. Чи справді Змієголов дасть своїй доньці пошити себе в дурні? Чи справді Віоланта така розумна, як думає? І «Кого любить Бридка?» Що ж, боюся, вона закохана в твого батька. І то давно. Задовго до того, як зустріла його:
— Що? — приголомшено подивилась на нього Меґі. — Що ти верзеш? Віоланта навряд чи старша за мене і Бріану!
— Дурниці! Можливо, роками вона не старша, але так багато пережила, що принаймні втричі старша за тебе. Крім того, як і багато князівен, вона має дуже романтичне уявлення про розбійників. Чому, по-твоєму, вона звеліла Бальбулюсу проілюструвати всі мої пісні про Сойку? А тепер він у плоті та крові їде поряд із нею. Хіба не романтично, га?
— Ти огидний! — обурилася Меґі, знову розбудивши Розенкварца.
— Чого це? Я тільки пояснюю тобі, про що треба думати, якщо я справді спробую допомогти цьому сюжетові дійти до щасливого кінця, хоча сам він, мабуть, давно вже має в голові щось інше. А що, коли я міркую слушно? А що, коли Віоланта кохає Сойку і твій батько відмовить їй? Чи захистить вона його попри відмову від Змієголова? Яку роль гратиме Вогнерукий? Чи помітить Свистун, у яку гру грає Віоланта? Запитання, самі запитання! Повір мені: цей сюжет — лабіринт! Здається, ніби існує багато шляхів, але тільки один з них слушний, і за кожен хибний крок кожного буде покарано прикрою несподіванкою. Але цього разу я буду наготові. Цього разу, Меґі, я бачитиму пастки, які він наставляє мені, — і знайду правильний вихід. Саме тому я й запитую себе! Наприклад: де ділася Мортола? Це запитання не дає мені спокою. І що, хай йому чорнильний біс, поробляє Орфей? Запитання і ще більше запитань… Але Феноліо знов у грі! І врятував Чорного Принца!
Кожна зморшка старого обличчя Феноліо світилася самозадоволенням.