Ох, це таки страхітливий старигань!
Озерний замок
Вона має в собі щось таке, що не підвладне словам.
Вони їхали на північ, щоразу далі на північ. Уранці другого дня Віоланта звеліла зняти з Мо мотуззя, бо один солдат шепнув їй, що Сойка невдовзі вже не зможе ворушити руками. На відстані милі від Омбри на них чекало понад п’ятдесят солдатів. Навряд чи хто-небудь із них був старший за Фарида, і всі мали такий рішучий вигляд, наче були ладні йти за Віолантою на край світу.
З кожною пройденою милею ліси ставали темніші, а долини глибші. Пагорби перетворились у гори, а на деяких перевалах уже лежав такий глибокий сніг, що їм доводилося спішуватись і вести коней. Гори, крізь які вони їхали, видавалися безлюдними. Тільки дуже рідко Мо бачив удалині село, самотній хутір або хатину вугляра. Здавалося, ніби Феноліо забув заселити людьми й цю частину свого світу.
Вогнерукий приєднався до них, коли вони вперше отаборились, і то з такою невимушеністю, наче не було нічого простішого, як знайти слід, який старанно замітали Віолантині солдати. Вони дивилися на нього так само перелякано-шанобливо, як і на Мо. Сойка, Вогнеходець… Звичайно, вони знали пісні, і їхні очі запитували: чи й вони мають ту саму плоть, що і в них?
Щодо себе, то Мо відповідь знав, дарма що інколи запитував себе, чи в нього замість крові не біжить у жилах чорнило, — але щодо Вогнерукого він такої певності не мав. Коні харапудились, побачивши його, дарма що той шепотом міг заспокоїти їх. Він навряд чи їв або спав і брався за вогонь, мов за воду. Та коли він говорив про Роксану або Фарида, в його словах бриніла людська любов, а коли він дивився на доньку, і то так непомітно, немов соромився, той погляд був поглядом смертного батька.
Їхати верхи було добре, просто їхати, а тим часом перед їхніми очима Чорнильний світ розгортався, як вправно складений папір. Із кожною милею Мо дедалі більше сумнівався, що це все постало завдяки словам Феноліо. Чи не буде ближчим до правди вважати, що старий — просто репортер, який розповів лише про невеличку частину цього світу, один уламок, який вони давно вже лишили позаду? Обрій обступали незнайомі гори, Омбра була далеко. Непрохідна хаща видавалась не менш далекою, ніж садок Елінор, Сутінковий замок — не більш ніж похмурим сном…
— Ти був коли-небудь у цих горах? — запитав він якось Вогнерукого, що здебільшого мовчки їхав поряд із ним. Інколи Мо здавалося, ніби він чує його думки. «Роксана», — шепотіли вони. А очі Вогнерукого раз по раз поглядали на доньку, що їхала обіч Віоланти й навіть не дивилася на батька.
— Ні, не думаю, — відповів Вогнерукий, і, як і щоразу, коли Мо озивався до нього, здавалося, наче він гукає йому у відповідь з місця, яке годі описати словами. Вогнерукий не розповідав про нього, а Мо не розпитував. Він знав, що відчуває його товариш. Білі жінки доторкнулися до них обох і породили в їхніх серцях тугу за тим місцем, постійну мовчазну тугу, водночас і солодку, і гірку.
Вогнерукий глянув через плече, наче шукав очима знайомих краєвидів.
— Раніше я ніколи не їздив на північ. Гори лякали мене, — проказав він і засміявся, наче глузував зі свого давнього Я, яке так мало знало про світ, що кілька гір могли наганяти на нього страх. — Мене завжди тягнуло до моря. До моря і на південь.
Потім Вогнерукий замовк знову Він ніколи не був надто балакучим, і подорож до Смерті анітрохи не змінила його. Тож Мо не порушував більше його мовчанки й безліч разів запитував себе, чи Чорний Принц уже дізнався від Фарида, що він не в Омбрі, і як Меґі та Реза сприйняли цю звістку Йому було важко лишати їх далеко позаду, ще далі відходити від них із кожним ударом копит, дарма що він був переконаний, що тепер вони хоч і далеко від нього, зате в безпеці. «Не думай про них! — наказував він собі. — Не запитуй себе, чи побачиш ти їх знову й коли. Кажи собі, що Сойка не має ані дружини, ані доньки. Бодай якийсь час…»
Віоланта обернулася в сідлі, немов щоб пересвідчитися, чи не пропав десь Сойка. Бріана шепнула їй щось, і Віоланта засміялася. Сміх у Бридкої був гарний, хоча почути його можна було вкрай рідко. Сміх виказував, яка вона ще юна.
Вони піднімалися схилом, порослим деревами. Сонячне світло пронизувало майже голі крони, і, попри сніг, що укривав товстим шаром мох і коріння, в повітрі ще пахло осінню, прілим листям і останніми зів’ялими квітами. В замерзлій жовтій траві дзижчали феї, сонні від недалекої зими, шлях перетинали сліди кобольдів, а в чагарнику, що ріс над ними на схилі, Мо вчувався гомін диких скляних чоловічків і жіночок. Один Віолантин солдат тихенько заспівав, і звук молодого голосу навіяв Мо відчуття, ніби все, що лишилося позаду, зблідло: турбота про Резу та Меґі, Чорний Принц, діти, яким загрожує небезпека, і навіть його угода зі Смертю. Тепер є тільки стежка, безкінечна стежка, що звивається поміж чужих гір, і нездоланне прагнення в серці їхати далі, щоразу глибше в цей плутаний світ. Цікаво, який той замок, до якого веде їх Віоланта? І чи є в цих горах велетні? Де закінчується стежка? Чи має вона кінець? «Тільки не для Сойки», — шепотіло щось у ньому, і якусь мить його серце знову билося так безстрашно і свіжо, як у десятирічного хлопця…