Мо відчув погляд Вогнерукого.
— Мій світ подобається тобі.
— Так. Ще й як подобається, — підтвердив Мо, відчуваючи у своєму голосі провину.
Вогнерукий гучно зареготав, і Мо дуже рідко чув, щоб він так щиро сміявся. Без рубців він видавався зовсім іншим, немов білі жінки зцілили йому не тільки обличчя, а й серце.
— І тобі соромно за це? — запитав він. — Чому? Бо й досі віриш, ніби тут усе складається тільки зі слів? Дуже дивно. Подивившись на тебе, можна було б повірити, що ти належиш цьому світові не менше, ніж я. А ти певен, що тебе не приписував хто-небудь до того іншого світу?
Мо не знав, подобається йому ця думка чи ні, проте відповів:
— Більш-менш певен.
Вітер приліпив йому на груди листочок. Із нього звисали крихітні членики, видніло перелякане обличчя, світло-буре, як і сам листок. Орфеєві листяні чоловічки вочевидь швидко поширилися. Це дивне створіння вкусило Мо за палець, коли він схопив його, а наступний порив вітру помчав його далі.
— А ти теж бачив їх учора вночі? — обернувся до нього в сідлі Вогнерукий. Солдат, що їхав позаду, відвернувся від його погляду. Адже немає чужішого краю, ніж край смерті.
— Кого?
Вогнерукий відповів йому глузливим поглядом.
Їх було двоє. Двоє білих жінок. Незадовго до світанку вони стояли між деревами.
— Як ти думаєш, чому вони йдуть за нами? Щоб нагадати, що ми завжди належимо їм?
Вогнерукий тільки стенув плечима, наче відповідь була несуттєва, а питання хибне.
— Я бачу їх щоразу, коли заплющую очі. «Вогнерукий! — шепочуть вони. — Ми скучили за тобою. Тобі знову крається серце? Ти відчуваєш тягар часу? Може, нам зняти його з тебе? Може, знову наслати на тебе забуття?» Ні, кажу я їм. Дайте мені змогу відчувати це ще якийсь час. Хтозна, може, ви й так невдовзі заберете мене назад. Мене, — він глянув на Мо, — і Сойку.
Над ними скупчилися темні хмари, що мов чекали за горами, і коні занепокоїлись, але Вогнерукий угамував їх кількома тихенькими словами.
— Що вони шепочуть тобі? — запитав Вогнерукий Мо і глянув так, наче знав уже відповідь.
— Ох! — Розмовляти про білих жінок Мо було важко. Так важко, наче вони міцно тримали за язик, тільки-но він пробував. — Здебільшого вони просто стоять, немов чекають мене. А якщо й кажуть щось, то завжди те саме: «Безсмертним, Сойко, тебе зробить тільки смерть».
Досі він ще нікому не розповідав цього: ані Чорному Принцові, ані Резі, ані Меґі. Навіщо? Ці слова тільки налякали б їх.
Але Вогнерукий знав білих жінок — і ту, якій вони служили.
— Безсмертним, — повторив він. — О так, вони залюбки кажуть такі слова, і, мабуть, це правда. Але що з тобою? Ти так квапишся до безсмертя?
Мо не спромігся відповісти йому.
Віоланта підігнала до них свого коня. Стежка вивела їх на гребінь гори. Глибоко внизу простерлося озеро, у воді відображувався замок. Він височів, мов кам’яний плід серед хвиль, далеко від берега… Його мури були темніші за ялини, що росли на довколишніх гірських схилах, і майже безкінечний міст, вузький, мов кам’яна смужка, тягнувся, спираючись на незліченні опори, над водою до берега, де поміж кількох покинутих хатинок видніли дві зруйновані сторожові башти.
— Неприступний міст! — прошепотів один солдат, і в його шепоті відлунювали всі перекази про це місце.
Знову пішов сніг, крихітні вогкі метелики, які зникали в темному озері, що мов пожирало їх, і молоді Віолантині солдати мовчки пригнічено дивились на негостинну мету своєї подорожі. Проте обличчя їхньої володарки проясніло, як у дівчинки.
— Ну, Сойко, що скажеш? — запитала вона Мо, вдягаючи собі на носа окуляри в золотій оправі. — Поглянь. Моя мати так часто розповідала мені про цей замок, що в мене таке враження, ніби я сама в ньому виросла! Хотілося б тільки, щоб ці скельця були кращі, — додала вона нетерпляче. — Але я вже звідси бачу, який він гарний!