Солдати занепокоєно загомоніли. Вони були ще майже дітьми.
Але Віоланта не зважала на них. Вона підібгала сукню, чорну, як і все, що Мо бачив на ній, і Бріана допомогла їй сісти верхи.
— Ось побачите, — проказала вона, — я знаю цей замок краще, ніж якби жила в ньому. Я простудіювала всі книжки, які існують про нього. Я знаю всі його закутки і всі таємниці.
— Ваш батько був коли-небудь тут? — запитав Вогнерукий, тільки-но Мо подумав про це.
— Лише раз, — відповіла Віоланта, взявшись за вузду й не дивлячись на Вогнерукого. — Коли сватав мою матір. Давно те було. Але, думаю, він безперечно згадає, що цей замок неприступний.
Віоланта повернула коня.
— Їдьмо, Бріано, — мовила вона й під'їхала до мосту. Але кінь злякався, побачивши кам'яний шлях над водою.
Вогнерукий мовчки підвів свого коня до Віоланти, взяв вузду з її рук і повів її коня вслід за своїм на міст. Солдати пішли за ними, над водою відлунював цокіт копит.
Мо останній виїхав на міст. Йому раптом здалося, ніби увесь світ складається з води. Туман огортав обличчя, і замок розпливався над озером, мов похмурий сон: башти, зубці, містки, криті галереї, глухий мур, пошарпаний вітрами і хвилями. Міст видавався безкінечним, а брама, до якої він вів, недосяжною, але зрештою брама почала збільшуватися з кожним цоканням копит його коня. Башти і мури заповнили небо, мов грізна пісня, і Мо побачив, як під водою повзуть темні тіні, наче сторожові пси, що зачули їхнє наближення.
«Який той замок? — чулося йому, як запитує Меґі. — Розкажи!»
Що відповів би він їй? Мо поглянув на башти, такі незліченні, ніби щороку з’являлися нові, на лабіринт галерей та містків і кам’яного грифа над брамою. «Меґі, він не схожий на щасливий кінець, — чулося йому, як він відповідає доньці. — Він видається місцем, звідки немає вороття».
Роль жінки
Яка для мене книжка?
У кронах вітер шарудить, гортає,
І знаю я, які слова читає,
Тож інколи повторюю їх тихо.
І смерть, зривавши очі, наче квіти,
Моїх очей ніде не може стріти.
Чоловічий одяг. Реза вкрала його у сонного Страшидла — штани і довгу теплу сорочку. Мабуть, то було все його майно. Мало хто з розбійників мав більше речей, ніж надягав на себе, але в наступні кілька днів одяг їй буде потрібніший, ніж Страшидлу.
Чорнильний світ колись давно вже змусив Резу надягти чоловічий одяг, і тепер вона одразу пригадала, як надягала грубі штани, і то так виразно, наче це діялося тільки вчора. Пригадала, скільки разів порізала собі шкіру на голові, коли ножем обтинала коси, і як боліло їй горло внаслідок постійних намагань надати голосові нижчого звучання. Цього разу вона тільки підбере коси і, можливо, їй не доведеться вдавати чоловіка, але штани набагато зручніші за сукню на стежках у дикій місцевості, а їй доведеться ходити такими стежками, якщо вона хоче йти слідом за Мо.
— Пообіцяй мені! — казав він і ще ніколи не просив її так наполегливо. — Пообіцяй, що ви заховаєтесь, будете байдужі до того, що відбувається, байдужі до того, що почуєте. А якщо нічого не вдасться, — що за вправна заміна слів: якщо я загину! — тоді Меґі повинна спробувати зачитати вас назад.
Назад? Куди? В дім Елінор, де кожен закуток нагадує про нього, а в садку стоїть його майстерня? Не кажучи вже про те, що Елінор тепер теж по цей бік літер. Але Мо не знає ані цього, ані того, що Орфеєві слова вже згоріли.
Ні. Без нього ніякого повернення. Раптом Мо загине в Чорнильному світі, вона теж помре в ньому, сподіваючись, що білі жінки приведуть її в те саме місце, що і його.
«Похмурі думки, Резо», — думала вона й поклала руку на живіт. Минуло вже багато літ, як там виростала Меґі, але пальці Рези й досі пам’ятали, скільки днів вона марно водила рукою по лону, і ту мить, коли раптом відчула в себе під шкірою маленьке тілечко. То була неповторна мить, і Реза не могла дочекатися, коли знову відчує, як невеличкі ніжки б’ють її зсередини по ребрах, а дитина в її лоні крутиться й потягується. Чекати, мабуть, уже недовго. Якби ж вона не боялася так за життя її батька.
— Ходімо. Пошукаймо його й застережімо від сороки та Хапала! — шепотіла Реза своїй ненародженій дитині. — Ми дуже довго тільки дивилися. Відтепер ми теж братимемо участь у грі, дарма що Феноліо не написав нам ніякої ролі.
Тільки Роксана знала, що задумала Реза, більше ніхто. Ані Елінор, ані Меґі. Обидві вони захотіли б піти разом з нею. Але вона мусить іти сама, хоча Меґі знову розсердиться на неї. Донька ще й досі не пробачила їй візиту до Орфея і ніч на цвинтарі. Меґі прощала нелегко, коли йшлося про батька. Тільки йому вона прощала завжди.