З-під ковдри Реза витягла книжку Феноліо. Вона попросила Батиста пошити для книжки шкіряну торбу, звісно, не сказавши йому, що він сам, напевне, народився на її сторінках.
— Дуже дивна книжка, — дивувався він. — Який писар понаписував такі огидні літери? І що це за палітурка? Що, в палітурника шкіра скінчилася?
Реза не знала, що сказав би Вогнерукий про її наміри. Її й досі зворушувало, що він довірив книжку саме їй. Але тепер вона мусить діяти так, як вважає за слушне.
Реза глянула на доньку. Меґі спала поряд із Фаридом, але трохи далі, на відстані, мабуть, метра, спав і Дорія, повернувшись обличчям до дівчини. Колишній Орфеїв скляний чоловічок лежав поряд із ним, юнак прикрив його рукою, мов ковдрою. Якою ще юною видавалася Меґі уві сні! Реза мало не нахилилася, щоб погладити їй коси на чолі. Їй завжди було тяжко думати про всі довгі роки, проведені далеко від неї, страшенно тяжко! Резо, поквапся! Надворі вже розвидняється. Скоро всі прокинуться й не пустять тебе.
Елінор пробурмотіла щось уві сні, коли Реза проходила повз неї, а вартові коло входу до печери приглядались, як вона зайшла за мур, який Феноліо спорудив для себе, немов прагнучи відгородитися від світу, який сам і створив. Він і його скляний чоловічок хропіли, немов змагалися між собою: як ведмідь і цвіркун. Крихітні Розенкварцові пальці були чорні від чорнила, а аркуш, поряд з яким він спав, укривали недавно написані слова, проте майже всі були закреслені.
Реза поклала торбу з книжкою поряд із міхом на вино, до якого й досі частенько прикладався Феноліо, хоч Елінор ніколи не проминала нагоди дорікнути йому за це. Написаний лист Реза поклала між сторінок так, щоб він стирчав з торби, мов біла рука, годі було не помітити його.
«Феноліо, — Реза довго добирала потрібні слова й досі не була певна, чи знайшла їх, — я повертаю „Чорнильне серце“ тому, хто написав його. Можливо, твоя книжка підкаже тобі, як має скінчитися цей сюжет, і нашепче слова, які захистять батька Меґі. Я тим часом спробую по-своєму подбати, щоб „Пісня про Сойку“ не мала сумного кінця. Реза».
Небо вже рожевіло, коли вона вийшла з печери, стояв лютий холод. Під деревами вартував Дерев’янка. Він недовірливо подивився на Резу, коли вона повернула на північ. Можливо, не впізнав її в чоловічому вбранні. Трохи хліба і фляжка води, ніж і компас, який принесла в цей світ Елінор, — оце й усе, що Реза взяла з собою. Не вперше вона мала сама орієнтуватися в цьому світі. Але не встигла вона далеко відійти, як позаду почулася чиясь важка хода.
— Резо! — гукнув Здоровань ображеним голосом, мов хлопчик, що заскочив сестру, яка намірилась утекти. — Ти куди?
Неначе вона зобов’язана розповідати йому.
— Тобі не можна йти за ним! Я пообіцяв йому, що наглядатиму за тобою, за тобою і твоєю донькою. — Здоровань міцно тримав її, а видертися з його рук не міг ніхто.
— Пусти мене! — пручалася Реза. — Він нічого не знає про Хапала. Я мушу піти до нього! Можеш наглядати за Меґі.
— Її захищатиме Дорія. Він ще на жодну дівчину не дивився так, як на неї. Та й Батист тут. — Здоровань і далі цупко тримав її. — До Озерного замку далекий шлях. Дуже далекий і дуже небезпечний.
— Роксана пояснила мені.
— Ну? І розповіла про жахіття? Про красноголовців і чорних ельфів?
— Вони були й навколо Каприкорнової фортеці. І кожен з його людей був набагато гіршим. Отож повертайся. Я й сама можу приглянути за собою.
— Звісно. Ти навіть можеш помірятися силою з Хапалом або Свистуном. — Здоровань мовчки взяв її торбу. — Сойка вб’є мене, коли побачить тебе!
Сойка. А що, коли вона знайде в замку не свого чоловіка, а тільки Сойку? Мо, може, й зрозуміє, що вона пішла за ним, але не Сойка…
— Ходімо вдвох.
Здоровань, важко ступаючи, пішов уперед. Він був не менш упертий, ніж дужий. Чорний Принц ніколи не міг примусити Здорованя змінити свою думку, коли той брав собі щось у голову, тож Реза й не пробувала. Йти разом з ним буде дуже добре, це вірний товариш. Вона не часто ходила сама по лісах Чорнильного світу й не дуже любила згадувати про ті походи.
— Здорованю, — запитала вона, коли печера, де спала донька, лишилася далеко позаду, — тобі подобалася сорока, що прилетіла до Ґекона?
— Ніяка то не сорока, — відповів розбійник. — У неї жіночий голос. Але я мовчав, бо решта знову б казали, що я з’їхав з глузду.