— Що за дивний переказ, — замислився Мо. Підійшовши до Вогнерукого, він так гостро відчув його тугу за Роксаною, неначе сам тужив за нею.
— Тепер це лише переказ, — зітхнув Вогнерукий. — Але це все діялося насправді, отут, на цьому місці. — Він тихенько подув на холодне повітря, і коло нього постали з вогню три дівчини. Вони стояли, тісно притулившись одна до одної, і дивилися в далечінь, де гори були сині, мов сама туга.
— Кажуть, вони не раз намагалися втекти — зі шпільманами, яких батько лише тому терпів у замку, що вони розповідали новини про інші двори. Проте і дівчата, і шпільмани доходили тільки до перших дерев. Батько ловив їх і повертав доньок назад у замок. Натомість шпільманів прив’язував отам, — Вогнерукий показав на одну зі скель на березі озера, — і дівчата мали стояти коло вікон, — вогненні постаті виконували все, про що розповідав Вогнерукий, — мерзнути й тремтіти від страху, аж поки приходили велетні й забирали шпільманів.
Мо не міг відвести очей від вогненних дівчат. Полум’я зображувало їхній страх і самотність не менш виразно, ніж Бальбулюсів пензель. Ні. Віолантина мати була нещаслива в цьому замку, хоч би що казала її донька.
— Що він тут робить? — раптом з’явилася позаду Віоланта в супроводі Бріани і Туліо.
Вогнерукий клацнув пальцями, полум’я втратило форму людських постатей і обплело вікно, мов вогненна рослина.
— Не бійтеся. На камінні лишиться тільки трохи сажі, а тим часом, — мовив він, поглянувши на Бріану, що дивилася на полум’я, мов зачарована, — хіба не гарно, га?
Так, справді гарно. Вогонь обвив вікно червоним листям і золотими квітами. Туліо несамохіть ступив крок уперед, але Віоланта шарпнула його назад.
— Загаси його, Вогнехідцю! — наказала вона. — Негайно.
Вогнерукий, стенувши плечима, скорився. Щось шепнув, і вогонь згас. Віолантин гнів не вразив Вогнерукого, а от донька Змієголова злякалася. Мо бачив страх у її очах.
— А й справді гарно, хіба вам не сподобалось? — запитав він і провів пальцем по закіптюженому карнизі. Йому й досі здавалося, ніби він бачить трьох дівчат, що стоять у вікні.
— Вогонь ніколи не буває гарним, — зневажливо заперечила Віоланта. — Ти коли-небудь бачив, як людина гине у вогні? Вона довго горить.
Віоланта вочевидь знала, що каже. Скільки їй було років, коли вона вперше побачила купу руїн, скільки років, коли вперше побачила, як вішають людину? Скільки мороку може витримати дитина, перше ніж той морок назавжди стане її частиною?
— Сойко, ходімо зі мною, — раптом обернулася Віоланта. — Я хочу тобі дещо показати. Тільки тобі! Бріано, принеси води й зітри сажу.
Бріана мовчки вийшла, мигцем подивившись на батька. А Вогнерукий, коли Мо намірився йти за Бридкою, затримав його.
— Стережися! — прошепотів він. — Князівни полюбляють фіглярів і розбійників.
— Сойко! — гукнула Віоланта гострим від нетерпіння голосом. — Де ти там?
Вогнерукий намалював на брудній підлозі вогненне серце.
Віоланта чекала на темних баштових сходах, немов утікши мерщій від вікон. Можливо, вона полюбляла тінь, бо й досі відчувала на щоці родимку, яка стала причиною, що їй приліпили таке жорстоке прізвисько. Як по-іншому звучали пестливі імена, з якими виросла Меґі: Красуня, Цукерочка, Ясочка… Меґі виросла, впевнена, що вже сам її вигляд виповнює батька любов’ю. Віолантина мати, мабуть, засвідчувала доньці не меншу любов, але решта дивилися на неї з огидою, в щонайкращому разі співчутливо. Де дитина, якою вона була колись, могла ховатися від несхвальних поглядів, куди могла втекти від усіх страждань? Чи навчило дівчинку її серце зневажати все, що показує світові гарненьке обличчя? «Бідолашна донька Змієголова, — думав Мо, побачивши її на темних сходах, таку самотню у своєму похмурому серці… Ні, Вогнерукий помиляється. Віоланта не любить нікого і нічого, навіть себе саму».
Віоланта бігла сходами вниз, немов прагнула втекти від власної тіні. Сповнена нетерпіння, підібравши поділ довгої сукні, вона спускалася так швидко, наче проклинала на кожному кроці вбрання, яке змушені вдягати в цьому світі жінки.
— Ходімо, я маю тобі дещо показати. Мати завжди казала, що бібліотека цього замку міститься в північному флігелі, там, де намальовано єдинорогів. Я не знаю, коли й чому її перенесли, але дивися сам… Кімната баштової сторожі, кімнати писарів, жіноча кімната, — шепотіла вона йдучи, — міст до північної башти, міст до південної башти, Пташине подвір’я, Собаче подвір’я… — Вона і справді ходила по замку так, ніби прожила в ньому не один рік.