Як часто Віоланта студіювала книжки, які описують цей замок? Мо чув, як хлюпоче озеро, коли йшов за нею подвір’ям із порожніми величезними клітками, викуваними так майстерно, неначе ґрати мали замінити птахам дерева. Він чув, як б’ються хвилі об камінь, проте стіни навколо двору було розмальовано буками й дубами, на їхньому гіллі сиділи зграї птахів: горобці, жайворонки, горлиці, солов’ї, а поряд — соколи, шишкарі та малинівки, дятли й колібрі, що ткнулися дзьобиками в червоні квіти. Сойка сиділа поряд із ластівкою.
— Мати та її сестри любили птахів, і тому дід звелів не тільки намалювати їх на стінах, а й доставити птахів із найдальших країв і посадити їх у ці клітки. Взимку він прикривав їх, але мати залізала під укривала й часом годинами сиділа в якійсь клітці, аж поки її знаходили няньки й виймали пір’їни з кіс.
Віоланта квапилася далі. Прохід крізь башту, ще одне подвір’я. Псарня, на стінах зображено сцени полювання, а передусім усюди чути хлюпіт хвиль, такий далекий і все-таки близький. «Звичайно, Віолантина мати любила птахів, — думав Мо. — Вона хотіла мати крила, як і вони. Мабуть, вона та її сестри просто марили тим, щоб полетіти геть, коли залізали до кліток і чекали, щоб їхнє гарне вбрання вкрило пір’я».
Мо було важко на серці, коли він думав про трьох самотніх дівчат, а проте він охоче показав би Меґі клітки й намальованих птахів, єдинорога й дракона, залу з тисячею вікон, ба навіть неприступний міст, що, коли дивитися на нього згори, ніби ширяв над водою. «Про це все ти розповіси Меґі», — казав він сам собі, наче слова могли стати правдою, якщо не сумніватися в них.
Ще одні сходи, ще один надбудований міст, мов тунель, що витає між баштами. Двері, перед якими зупинилася Віоланта, було пофарбовано в чорний колір, як і всі двері в замку. Дерево набубнявіло, і Віоланта, відчиняючи, була змушена впертися плечем.
— Це страхітливо! — мовила вона і мала слушність. Мо небагато міг роздивитись у вузькому, довгому приміщенні. Тільки два вузенькі вікна впускали трохи світла й повітря, але якщо він не бачив, то добре чув носом. Книжки, мов дрова, лежали стосами попід вогкими стінами, а холодне повітря так тхнуло цвіллю, що Мо був змушений затулити рукою рот і ніс.
— Дивися! — Віоланта схопила найближчу книжку й зі сльозами на очах простягла йому. — Отакі вони всі!
Мо взяв книжку з її рук і спробував розгорнути, проте сторінки склеїлися в одну чорну грудку, що відгонила пліснявою. Цвіль укривала зрізи книжки, мов шумовиння. Вона майже з’їла палітурку. Мо тримав у руках уже не книжку, а її труп, і якусь мить із нудотою думав, що книжці, яку він оправив Змієголову, судилася така сама доля. Може, і вона вже в такому страхітливому стані, як і ця? Навряд чи, бо інакше давно б убила Змієголова і білі жінки не простягали б рук до Меґі.
— Я передивилася дуже багато. Жодна не збереглася краще! Як таке могло статися?
Мо поклав знищену книжку до решти.
— Що ж, хоч якою була колись бібліотека, боюся, в цьому замку немає безпечного місця для книжок. Навіть якщо ваш дід спробував забути про озеро за мурами, воно тут. Повітря таке вогке, що книжки почали гнити, а оскільки ніхто не знав, як їх можна врятувати, їх позносили до цього приміщення, сподіваючись, що вони тут швидше висохнуть, ніж у бібліотеці. Прикра помилка. Вони, мабуть, були варті цілого багатства.
Віоланта зціпила вуста й погладила рукою поточену палітурку, наче востаннє гладила по шкурі мертву тварину.
— Мати розповідала мені про бібліотеку набагато докладніше, ніж про все інше в цьому замку! На щастя, вона взяла деякі книжки з собою до Сутінкового замку. Більшість їх я потім перевезла до Омбри. Одразу після свого приїзду я просила свекра забрати й решту книжок. Зрештою, цей замок тоді уже кілька років як покинули. Але хто дослухається до восьмирічної дівчинки? «Забудь про книжки і замок, де вони стоять, — казав він мені щоразу, коли я просила. — Озерний замок — аж ніяк не те місце, куди я пошлю своїх людей, навіть задля найкращих книжок у світі. Ти що, не чула про риб, що їх твій дід розвів у озері, і про вічний туман? Не кажучи вже про велетнів». Наче велетні тієї пори вже не пішли багато років тому з цих гір! Який він був йолоп! Невситимий, нетямущий йолоп! — Лють позбавила її голос смутку.
Мо озирнувся. Від думки, які скарби колись ховалися тут у нині гнилих оправах, його нудило більше, ніж від смороду цвілі.