— Ти вже нічого не можеш зробити для цих книжок, правда?
— Ні, — похитав головою Мо. — Від цвілі немає ліків. Хоча ви казали, що ваш батько дібрав якогось способу. Ви часом не знаєте, який він?
— Знаю. Але він тобі не сподобається. — Віоланта взяла до рук одну з зіпсованих книжок. Її ще можна було розгорнути, але сторінки розпадалися в її пучках. — Книжку з чистими сторінками він занурив у феїну кров. Кажуть, якби цей засіб не подіяв, він спробував би людську кров.
Мо здалося, ніби він бачить, як чисті сторінки, зшиті його руками в Сутінковому замку, вбирають кров.
— Страхіття! — здригнувся він.
Віоланту вочевидь розвеселило, що Мо могла вразити така сміховинна жорстокість.
— Мій батько був змушений змішувати феїну кров із кров'ю вогненних ельфів, щоб вона швидше сохла, — незворушно вела вона далі. — Ти знаєш, що їхня кров дуже гаряча? Гаряча, мов рідкий вогонь.
— Справді? — перепитав Мо здушеним від огиди голосом. — Сподіваюся, ви не плануєте спробувати застосувати до цих книжок той самий рецепт? Повірте, їм він уже не допоможе.
— Як скажеш.
Йому справді тільки здалося, ніби в її голосі він почув розчарування?
Мо обернувся. Він уже не хотів дивитися на мертві книжки. Так само, як і не хотів думати про напоєні кров’ю сторінки.
Коли Мо вийшов з дверей, від розмальованої стіни коридору відокремилася постать Вогнерукого. Майже створювалося враження, ніби він знову вийшов із книжки.
— Чарівновустий, ми маємо гостя, — проказав він. — Але не того, якого сподівалися.
— Чарівновустий? — запитала, з’явившись у відчинених дверях, Віоланта. — Чому ти називаєш його так?
— Ох, довго розповідати, — усміхнувся їй Вогнерукий, але вона не усміхнулася у відповідь. — Повірте мені, це ім'я підходить йому принаймні не гірше, ніж те, яким називаєте його ви. І це ім’я закріпилося за ним набагато довше.
— Справді? — Віоланта дивилася на нього з навряд чи прихованою неприязню. — Тож і на тому світі його називають так?
Вогнерукий відвернувся і провів пальцем по пересмішникові, що сидів на намальованій гілці трояндового куща.
— Ні. На тому світі імен не мають. Там усі рівні. Фіглярі і князі. Коли-небудь і ви пересвідчитесь у цьому.
Віолантине обличчя застигло, і вона знову стала схожа на свого батька.
— Мій чоловік теж колись повернувся з того світу. Проте ніколи не розповідав, що фіглярі там у такій великій пошані.
— А він узагалі розповідав вам що-небудь? — гостро запитав її Вогнерукий і так пильно подивився на Віоланту, що вона зблідла. — Я міг би дуже довго розповідати вам про вашого чоловіка. Я міг би розповісти вам, що я двічі бачив його на тому світі. Але, гадаю, ви повинні привітати свого гостя. Він почувається не дуже добре.
— Хто це?
Вогнерукий узяв з повітря вогненного пензля.
— Бальбулюс? — не вірячи, глянула на нього Віоланта.
— Так, — кивнув Вогнерукий. — І Свистун записав йому на тілі гнів вашого батька.
Новий пан і колишня пані
— Жодної проблеми! — заперечив одуд. — Кожна оповідка, яка чогось варта, може витримати невеликий струс.
Ох, як боліли йому сідниці! Наче він ніколи вже не зможе сидіти на них. Проклята їзда верхи. Одна річ — їздити по вуличках Омбри з гордо піднятою головою й ловити на собі заздрісні погляди. Адже це не жарт — глупої ночі по кілька годин поспіль їхати за каретою Змієголова по труській дорозі, де щохвилини мало не ламаєш собі карк.
Так, новий пан Орфея подорожував тільки вночі. Тільки-но сіріло, він наказував ставити чорний намет, де ховався від дня, і лише після заходу сонця знову тягнув своє гниле тіло в карету, що стояла наготові. Її тягли двоє коней, чорні, мов оксамит, яким було оббито карету. Коли вони вперше стали на спочинок, Орфей крадькома зазирнув усередину. Там були гаптовані сріблом подушки з гербом Змія, що видавалися набагато м’якші за сідло, в якому вже кілька ночей сидів Орфей. Ще б пак, така карета сподобалася б йому, проте він був змушений їхати позаду разом з Якопо, огидним Віолантиним хлопчиськом, що на все горло вимагав їсти або пити і так по-собачому шанував Свистуна, що носив на обличчі поверх власного носа ще й бляшаного. Орфей не міг вийти з дива, що Свистун не поїхав з ними. Що ж, він випустив Сойку. Можливо, караючи за це, Змієголов послав його до Сутінкового замку. Але чому, в ім’я всього у світі, його пан взяв із собою як охорону лише чотири дюжини панцерних солдатів? Орфей перерахував, але їх більше не стало. Невже Змієголов вважає, що цієї жменьки вояків досить для боротьби з дітьми-солдатами Віоланти, а чи й досі довіряє своїй доньці? Що ж, якщо так, тоді Срібний князь або набагато дурніший, ніж його слава, або гниття зачепило й мозок, тож цілком може статися, що Мортимер ще раз стане героєм, а він, Орфей, ступив на хибну стежку. Жахлива думка, і тому Орфей зі шкури пнувся, щоб не зосереджуватися на ній надто часто.