Орфей намірявся під час наступного перепочинку вразити Змієголова якимсь свідченням своїх умінь, але поки що не знайшов нічого, що смакувало б краще за сухий папір. Хай йому біс!
Намет Змієголова, звичайно, був добре пошитий. Хлопчик-мізинчик завжди висилав наперед двох слуг, щоб їхній пан міг зайти в нього просто з карети. То був справжній палац із тканини, чорні полотнища були прикрашено срібними зміями, що блищали в місячному сяєві, тож здавалося, ніби на тканину виповзло безліч гусені.
Орфею, а що, як він покличе тебе просто тепер? Хіба ти не обіцяв йому розваг? Орфеєві ще й досі чулися у вухах злісні Миршавцеві слова: «Мій свояк не любить, коли розчаровують його сподівання».
Орфей мерзлякувато здригнувся. Пригнічений, він сів під деревом і дістав із сідельної сумки ще одну книжку, Ос тим часом боровся з наметом.
Дитячі баєчки! Прокляття, а нехай воно щезне! Але… Стривайте! Щось знайоме! Орфеєві аж серце загупало в грудях. Так, Феноліо! Це його слова. Жодного сумніву!
— Це моя книжка! — Куці пальчики видерли книжку з рук Орфея. Перед ним, відкопиливши губи, наморщивши брови, стояв Якопо: адже він бачив, що його дідусь робить так само. Бляшаного носа він зняв. Мабуть, уже набрид йому.
Орфей насилу притлумив порив миттю забрати книжку з маленьких рук. Нерозумно. Орфею, будь приязним з цим сатанинським поріддям!
— Якопо! — широко і трохи запобігливо всміхнувся він малому, бо ж тямив, як треба шанувати княжича, дарма що князь, його батько, вже загинув. — Це твоя книжка? Тоді ти безперечно знаєш, хто написав її?
Якопо похмуро глянув на нього:
— Черепахолиций.
Черепахолиций? Що за казкове ім’я для Феноліо?
— Тобі подобаються його оповідки?
Якопо стенув плечима:
— Пісні про Сойку мені подобаються більше, але мати не дає мені їх.
— Ага. Це недобре. — Орфей дивився на книжку, що її Якопо так загребуще притискав до грудей. Він відчував, як йому долоні зіпріли від жадання. Слова Феноліо… А що, як вони не менш ефективні, ніж слова з самого «Чорнильного серця»?
— Принце, а що, якби, — ох, він залюбки скрутив би тоненькі в’язи цьому дурному князівському виродкові! — а що, якби я розповів вам кілька оповідок про розбійників, а ви за те позичили мені цю книжку?
— Ти вмієш розповідати оповідки? Я думав, ти торгуєш єдинорогами й коротунами.
— І цим теж!
«І зроблю так, щоб один з тих єдинорогів зжер тебе, якщо ти негайно не віддаси мені книжку», — думав далі Орфей і приховав свої чорні думки широкою усмішкою.
— А навіщо тобі книжка? Вона для дітей. Тільки для дітей.
Клятий малий усезнайко!
— Я подивлюся малюнки.
Якопо розгорнув книжку й погортав пергаментні сторінки:
— Вони нудні. Нічого, крім тварин, фей і кобольдів. Я терпіти не можу кобольдів. Вони смердять і схожі на Туліо. — Малий глянув на Орфея. — А що ти даси мені, як я позичу її тобі? Ти маєш срібло?
Срібло. Яблуко від яблуні впаде недалеко, дарма що більше скидається на свого вбитого батька, ніж на діда.
— Звичайно, — схопився Орфей за гаманець на поясі. «Ну стривай, принцику! — думав він. — Якщо ця книжка може те, що я думаю, я таки вигадаю для тебе кілька прикрих несподіванок».
Якопо простяг руку, і Орфей поклав на долоню монетку з зображенням його діда.
Долоня малого й далі була вимогливо розкрита:
— Я хочу три.
Орфей сердито буркнув, і хлопець ще тісніше пригорнув книжку до грудей.
Малий зажерливий байстрюк! Орфей поклав ще дві монетки на маленьку долоню, і Якопо мерщій стис пальці:
— Це на один день.
— Один день?
До них причалапав Ос. Пальці ніг рвали йому чоботи. Він усякчас потребував нових чобіт для своїх слонячих ніг. Ет! Нехай походить трохи босоніж!
— Пане! Ваш намет готовий.
Якопо поклав монетки до гаманця в себе на поясі і зверхньо простяг Орфеєві книжку.
— Три монетки — три дні, — проказав Орфей, беручи книжку. — А тепер зникни. Поки я не передумав.
Якопо зіщулився, але наступної миті згадав, чий він онук.
— Що ти верзеш, Чотириокий? — пронизливо крикнув він і так боляче наступив Орфеєві на ногу, що той зойкнув. Солдати, які, мерзнучи, сиділи навпочіпки під деревами, глузливо зареготали, а Якопо пішов як зменшене відображення Змієголова.
Орфей відчув, як кров ударила йому в голову.
— Що ти за охоронець? — гримнув він на Оса. — Не можеш захистити мене навіть від шестирічного хлопчика? — І, кульгаючи, зайшов до намету.