«Так, передусім, мабуть, мені треба щось зробити, — думав Феноліо, показово повертаючись плечима до синьйори Лоредан. — Приписати трохи дичини, яку легко полювати, яка м’ясиста і смачна…»
— Феноліо! — Вона стягла з нього ковдру! Таке годі збагнути!
Розенкварц вистромив голову з кишені, де він тепер спав, і протер заспані очі.
— Доброго ранку, Розенкварце! Приготуй папір і нагостри пера.
Що за тон? Хіба сестри-жалібниці не звертаються так само до хворих? Феноліо, застогнавши, сів. Він надто старий, щоб спати на долівці вогкої печери!
— Це мій скляний чоловічок, і він виконує тільки те, що кажу я! — буркнув він, але не встиг озирнутись, як Розенкварц уже промчав повз нього з найсолодшою усмішкою на блідо-рожевих вустах.
Хай йому чорнильний біс, що це означає? Скляноголовий зрадник! Як запопадливо він виконує її наказ. Натомість коли він просить його про що-небудь, Розенкварц і наполовину не такий проворний.
— Дивовижно! — розчулено прошепотіла синьйора Лоредан. — Дякую, Розенкварце.
«Елінор. Я дав би тобі інше ім’я, — думав Феноліо, мерзлякувато взуваючи чоботи. Яке-небудь войовниче… Пентесилея, або Боудика, або як ще там називали тих амазонок… Господи, як холодно в цій печері, сьогодні, здається, ще холодніше. Цікаво, Феноліо, а ти не можеш змінити щось у погоді?»
Коли старий почав хухати на замерзлі руки, його непрохана гостя піднесла йому келих, що аж парував:
— На. Не дуже смачна, але гаряча. Кава з деревної кори. Ох, Розенкварц — на диво чарівливий скляний чоловічок! — довірливо прошепотіла вона йому. — Яшма теж дуже милий, але такий полохливий. І ця рожева шкіра!
Розенкварц, підлещений, погладив себе рукою. О так, вуха скляного чоловічка чутливі, як вуха сови (саме тому вони так добре годилися для шпигування, навіть попри ламкі членики), і Феноліо з великою охотою запхав би того пихатого пуцьвірінка до пустої пляшки з-під вина.
Феноліо ковтнув гарячого пійла, — гай-гай, смак і справді огидний, — підвівся й занурив обличчя в миску з водою, яку ввечері поставила йому Мінерва. Чи йому здалося, чи там справді був тоненький шар криги?
— Лоредан, ти й справді нічого не тямиш у письмі, — бурчав Феноліо. Атож, Лоредан, саме так відтепер він називатиме її! Таке ім’я пасує їй набагато краще, ніж оте квіткове Елінор. — По-перше, світанок — найгірша пора, бо мозок скидається на вологу губку. По-друге, справжнє письмо полягає, власне, в тому, щоб дивитися просто перед собою і чекати потрібних думок.
— Що ж, і саме це, безперечно, ти робиш найдокладніше! — Атож, язик у неї гостренький. — А далі ти розкажеш, що плин твоїх думок вимагає споживання горілки і хмільного меду.
Невже Розенкварц ствердно кивнув головою? Він прожене його в ліс, де його дикі родичі навчать його їсти равликів і жуків.
— Ну, Лоредан, ти, певне, давно вже знаєш, як має скінчитися цей сюжет! Дозволь мені вгадати: мабуть, якийсь замерзлий горобець процвірінькав тобі кінець, коли ти сиділа вчора перед печерою й зачаровано дивилася на нори в моєму лісі й на моїх фей. — Хай йому біс, штани знову розірвалися! А Батист навряд чи має нитки, щоб зашити.
— Чорнильний Ткачу! — підійшла до муру Деспіна, саме завдяки їй він на неоціненні хвилини забував, де він. — Хочеш снідати?
Ох, добра Мінерва. Вона й далі піклувалася про нього, наче вони були в її домі в Омбрі. Феноліо зітхнув. Давні, добрі часи…
— Ні, дякую, Деспіно, — відповів він, подивившись скоса на другу свою відвідувачку. — Скажи матері, що, на жаль, такої ранньої години мені вже зіпсували апетит.
Деспіна перезирнулася з Елінор, і той обмін поглядами можна було витлумачити тільки як мовчазний, одностайний глум з його особи. Господи! Може, тепер і Мінервині діти уже на боці Лоредан?
— Уже два дні, як пішла Реза, не кажучи про Хапала, але навіщо вона лишила тобі книжку, якщо ти цілими днями тільки спиш або п’єш із Батистом кепське вино?
Господи, яким гарним був цей світ, коли у його вухах ще не лунав постійно цей голос!
— Ти мусиш допомогти Мортимерові й поставити поряд із ним кілька слів! Хто, як не ти, допоможе йому? Чорний Принц надто кволий, а бідолашна Мортимерова донька тільки й чекає, щоб ти нарешті дав їй що-небудь читати. Але ж ні! «Тут дуже холодно, вино нікудишнє, діти галасують — як можна тут писати?» Коли йдеться про нарікання, так тобі слів не бракує!
«Отакої! Розенкварц знову кивнув головою! Я домішаю йому супу до піску, — думав Феноліо, — так багато супу, щоб він звивався в корчах, як Чорний Принц, але не напишу йому оте прокляте Богом спасенне слово!»