— Колоти чорнило, ти, улесливий зраднику! — звелів він, поки скляний чоловічок скривджено поглядав на нього й підводився.
Мінерва принесла чаю. Вона навіть додала лимон, а перед печерою сміялися діти, наче світ нарешті став кращий.
«Зроби його кращим, Феноліо! — думав старий. — Лоредан має слушність. Ти ще й досі автор цього сюжету. Змієголов їде до Озерного замку, а Мортимер чекає там на нього. Сойка готується до найкращої пісні про себе. Напиши її йому! Напиши роль Мортимера до кінця, щоб він грав її з такою переконаністю, ніби набродився з тим ім’ям, яке ти дав йому. Слова знову підвладні тобі. Ти маєш книжку. Орфея забуто. Це ще й досі твій сюжет. Дай йому щасливий кінець!
Атож, у мене все вийде. А синьйора Лоредан нарешті замовкне й виявлятиме повагу, з якою має ставитись до нього. Але спершу треба затримати Змієголова (і забути, що ця ідея належить їй)».
Надворі галасували діти. Розенкварц шепотівся з Яшмою, що сидів між свіжонагострених пер і дивився на нього, з подиву аж вирячивши очі. Мінерва принесла супу, а Елінор поглядала через мур, наче він її звідти не міг бачити. Але невдовзі Феноліо не помічав уже нічого. Слова взяли його, як брали й колись давніше, посадили на свої чорні чорнильні спинки, понесли з собою і зробили сліпим і глухим до всього навколишнього, тож він чув тільки хрускіт коліс карети, що котилася по мерзлій землі, і порипування чорного лакованого дерева. Невдовзі вже обидва скляні чоловічки занурювали йому пера в каламар, так-бо швидко набігали слова. Розкішні слова. Слова Феноліо. Ох, він майже забув, як сильно можуть сп’янити літери. Та жодне вино не дорівняється…
— Чорнильний Ткачу!
Феноліо роздратовано підняв голову. Він був уже далеко в горах, по дорозі до Озерного замку, відчував роздуте тіло Змієголова, немов своє власне…
Перед ним зі стривоженим обличчям стояв Батист, і гори зникли. Феноліо знову був у печері серед розбійників і голодних дітей. Що сталося? Може, Чорному Принцові стало гірше?
— Дорія ходив на розвідки й повернувся напівживий, йому довелося бігти майже цілісіньку ніч. Він каже, що сюди йде Миршавець і що він знає про печеру. Ніхто не міг сказати, від кого. — Батист потер собі подзьобані віспою щоки. — Вони мають із собою собак. Дорія каже, що ввечері вони будуть тут. Це означає, що нам треба тікати.
— Тікати? Але куди?
Куди з усіма цими дітьми, з яких дехто вже наполовину збожеволів від туги за домом? На обличчі Батиста Феноліо побачив, що й розбійники не мають ніякої відповіді.
Отакої! А що тільки-но говорила ох яка розумна синьйора Лоредан? Як можна писати за таких обставин?
— Скажи Принцові, що я йду до нього.
Батист кивнув головою. Коли він обернувся, повз нього пропхалася Деспіна. Її личко теж було стривожене. Діти одразу відчувають, коли щось негаразд. Вони вже звикли вгадувати те, про що мовчать дорослі.
— Ходи сюди! — підкликав Феноліо її до себе, а Розенкварц тим часом махав кленовим листком над щойно написаними словами. Феноліо взяв Деспіну на коліна й погладив біляві коси. Дитина… Він прощав своїм лихим героям багато, але, відколи Свистун став ловити дітей, хотів приписати йому кінець, і то кривавий. Якби ж він уже написав його! Але з цим треба зачекати, так само як і з піснею про Сойку. Куди ж подітися з дітьми? Думай, Феноліо, думай!
Він розпачливо потер собі зморшкувате чоло. Господи, не диво, що від думок утворюються такі глибокі борозни на обличчі.
— Розенкварце! — звернувся він до скляного чоловічка. — Приведи Меґі. Скажи їй, вона повинна прочитати те, що я написав, навіть якщо воно не зовсім готове! Цього має вистачити!
Скляний чоловічок помчав так швидко, що перекинув вино, яке приніс Батист, і ковдра Феноліо немов підплила кров’ю. Книжка! Він стурбовано витяг її з-під мокрої ковдри. «Чорнильне серце». Назва й досі подобалася йому. Що станеться, якщо сторінки змокріють? Може, тоді загниє увесь його світ? Але папір був сухий. Намочився тільки ріжок палітурки, і Феноліо протер його рукавом.
— Що це? — Деспіна взяла книжку з його рук. Ну звичайно! Хіба вона бачила коли-небудь книжку? Адже вона не виросла в замку чи в домі заможного купця.
— Це річ, у якій зберігається оповідка, — пояснив Феноліо.
Він почув, як Страшидло скликає дітей, почув збуджені голоси жінок, перший плач. Деспіна занепокоєно прислухалася, а потім знову стала роздивлятися книжку.
— Оповідка? — перепитала вона, гортаючи сторінки й немов сподіваючись, що звідти вискочать слова. — Яка? Ти вже розповідав її нам?