— Так, у майбутньому вони мають співати про нас, — патякав Ґекон, запихаючи в дзьоб вороні, що сиділа на його плечі, шматочок хліба, намочений у горілці. Тільки ця ворона й поглядала вряди-годи на Мортолу. — Про нас піде більша слава, ніж про них усіх! Ми станемо славетніші за Сойку, славетніші за Чорного Принца, славетніші за Рудого Лиса і його паліїв. Славетніші за… як там звали його колишнього пана?
— Каприкорн.
Це ім’я штрикнуло Мортолі в серце, мов гаряча голка, і від туги за сином нею аж тіпнуло на гілці, вона затрусилася. Бодай би ще раз побачити його обличчя, ще раз насипати йому їсти, підстригти білявого чуба…
Мортола знову пронизливо скрикнула, і її біль та ненависть луною покотились по темній долині, де розбійники хотіли напасти на володаря Сутінкового замку.
Її син. Син. Її дивовижний жорстокий син. Мортола скубнула собі пір’їни на грудях, наче могла таким чином погамувати біль свого серця.
Мертвий. Утрачений. А його вбивця грає роль шляхетного розбійника, і його оспіває тупа потолоч, що давніше тремтіла перед її сином! Сорочка того розбишаки була тоді така червона, що життя майже вибігло з нього, але мала відьма врятувала його. Може, вона й тепер де-небудь знову щось шепоче? Я їм обом роздзьобаю обличчя, і то так, що та зрадлива служниця вже не пізнає їх… Реза… Вона, Мортоло, бачила тебе, але що вона може вдіяти? Він пішов сам, а вона грає у гру, в яку грають усі жінки в цьому світі: чекає… Гусінь!
Мортола гарячково схопила дзьобом волохате створіння. «Гусінь, гусінь!» — кричало від радості щось у ній. Клятий пташиний мозок. Про що вона думала? Про вбивства. Так, про помсту. Це почуття знайоме і птахам. Вона відчула, як настовбурчуються пір’їни, як вона б’є дзьобом по дереву, на якому сидить, неначе то тіло Сойки.
Війнув холодний вітер, хитнувши вічнозелене гілля. На Мортолине пір’я сипонуло дощем. Пора злетіти вниз, під чорні тиси, які сховають її від розбійників, і ще раз спробувати позбутися пташиної подоби, щоб нарешті знову відчути людську плоть.
Але пташка подумала: «Ні! Пора застромити дзьоб у пір’я, пора заснути під колисковий шерех гілля». Безглуздя! Вона стрепенулася, похитала дурною голівкою, подумки назвала себе: «Мортола. Мортола, Каприкорнова мати…»
Що це? Ворона на плечі Ґекона підняла голову й розправила крила. Хапало непевно звівся на ноги, витяг меча і крикнув решті стати до бою. Але між деревами вже стояли люди Змієголова. Керував ними худезний чолов’яга з яструбиним обличчям і очима, невиразними, як у трупа. Він майже недбало штрикнув мечем у груди першого розбійника. Одразу три солдати накинулись на Хапала. Він вирвався, дарма що його рука ще безперечно боліла від Мортолиних зубів, але його люди навколо гинули, як мухи.
Авжеж, про них співатимуть пісню, але то буде глузлива пісня про дурноверхих, які думали, ніби можуть заскочити Змієголова не менш легко, ніж першого-ліпшого багатого купця.
Мортола жалібно скрикувала, поки внизу під нею мечі розтинали людські тіла. Ні, цим помічникам не пощастило. Тепер із нею лишився тільки Орфей зі своїми чорнильними чарами і оксамитним голоском.
Яструбине обличчя витер меч об плаща вбитого і озирнувся.
Мортола мимоволі зіщулилась, але сорока пожадливо дивилася вниз — на блискучу зброю, на персні й пряжки від ременів. Як добре було б узяти їх до свого гнізда, а вночі з допомогою їхнього блиску приманювати до себе зірки з небес.
Усі розбійники вже полягли. Навіть Хапало впав навколішки. Яструбине обличчя подав своїм людям знак, і вони притягли ватажка до нього. «Ну, бовдуре, подихай! — з гіркотою думала Мортола. — Стара жінка, яку ти хотів убити, побачить твою смерть!»
Яструбине обличчя запитав щось Хапала, вдарив в обличчя, запитав ще раз. Мортола нахилила голову, щоб краще чути, і спурхнула на кілька гілок нижче, під захист хвої.
— Коли ми рушили, він уже конав. — У голосі Хапала й досі відчувалася впертість, але він був хрипкий від страху.
«Чорний Принц. Вони розмовляють про нього. То була я, — хотіла озватися Мортола. — Я, Мортола, отруїла його! Запитайте Змієголова, чи він пам’ятає мене?» Мортола опустилася ще нижче. Той худий убивця говорить про дітей? Він знає про печеру? Звідки? Ох, якби її дурна голова могла думати!
Один солдат дістав меча, проте Яструб гостро наказав йому вкласти зброю в піхви. Він відступив назад і знаком звелів своїм людям зробити те саме. Хапало, що й далі стояв навколішки між своїми вбитими людьми, приголомшено підвів голову. Сорока, що саме хотіла злетіти ще нижче, щоб стягти персня з мертвого пальця й позбирати срібні ґудзики, заціпеніла на гілці і затрусилася від страху, а в її дурній пташиній голові невпинно лунало: «Смерть, смерть, смерть!» І ось він з’явився — щось чорне, що полискувало між деревами, й сапало, мов великий пес, безформне, а проте схоже на людину, — жах. Хапало благав замість проклинати, Яструбине обличчя дивився на нього своїми мертвими очима, а його люди тим часом прожогом заховалися між дерев. Але жах підійшов, став над Хапалом, — здавалося, ніч роззявила тисячозубу пащу, — і заподіяв йому найстрашнішу смерть.