Важким потоком плинуть —
Й зневагою стають.
Меґі так замерзла в ноги, що майже не відчувала пальців попри те, що була в чоботях, які вона мала ще з іншого світу. Тільки під час безкінечного переходу протягом останнього дня всі вони зрозуміли, як добре захищала їх печера від близької зими і який благенький їхній одяг. Але дощ був ще гіршим за холод. Він капав з дерев і перетворював землю на багнюку, яка ввечері замерзала. Одна дівчинка вже розтягнула собі ногу, і тепер Елінор несла її. Всі вони несли по одному з менших дітей, але дорослих було надто мало. Багатьох людей забрав Хапало, крім того, не стало Рези і Здорованя.
Чорний Принц ніс одразу трьох дітей, двох у руках, а одного на плечах, хоча і досі майже не їв, а Роксана знай змушувала його перепочивати. Меґі ткнулась обличчям у волосся хлопчика, що вчепився за її шию. То був Бепе. Він скидався на онука Феноліо. Бепе важив небагато. Діти вже кілька днів харчувалися надголодь, але після довгих годин, які Меґі прочалапала з малим по болоту, він видавався важчим за дорослого.
— Меґі, заспівай мені якоїсь пісеньки! — просив він раз по раз, і Меґі співала тихеньким, виснаженим від утоми голосом — про Сойку, звичайно. Інколи вона вже забувала, що співає про свого батька. Коли вряди-годи, знесилившись, Меґі заплющувала очі, то бачила замок, який показував їй у полум’ї Фарид: похмуру кам’яну споруду на дзеркальній воді. Хоч як розпачливо Меґі намагалася розгледіти Мо десь між темними мурами, вона ніколи не бачила його.
Меґі була сама. А відколи пішла Реза, чуття самотності тільки посилилось, і то незважаючи на Елінор, Феноліо, всіх дітей і, безперечно, незважаючи на Фарида. Вона відчувала, ніби її покинули, і тільки Дорія інколи розвіював це враження, а тим часом з нього виросло ще й чуття, що вона зобов’язана захистити дітей: покинутих, як і вона, без батька-матері, дітей, що тікають у світі, який їм не менш чужий, ніж їй, хоча ці діти ніколи не знали іншого світу.
Та й Феноліо тільки писав про цей світ, і все-таки його слова правили за єдиний дороговказ, якого вони могли дотримуватися.
Феноліо разом із Чорним Принцом ішов попереду. На його спині висіла Деспіна, дарма що була старша за кількох дітей, які мусили бігти самі. Її брат ішов поміж старших хлопчиків. Вони гасали між деревами, наче їхні ноги не знали втоми. Чорний Принц щоразу криком повертав їх назад і наказував нести менших дітей, як несли їх старші дівчата. Фарид із Дорією були далеко попереду, і Меґі не бачила їх уже майже годину, вони шукали дерево, яке Феноліо так наполегливо описав Чорному Принцові, що той і справді наказав вирушати. А втім, яку ще надію вони могли мати?
— Ще далеко? — чула Меґі, як не вперше запитує Деспіна.
— Не дуже далеко, не дуже, — відповідав Феноліо, але чи знав він насправді?
Меґі були присутня, коли він розповідав Чорному Принцові про гнізда:
— Вони схожі на величезні феїні гнізда, але там, Принце, жили люди! Багато людей! Велетні дедалі частіше забирали дітей, тож люди будували собі гнізда на такому високому дереві, де їх не могли дістати навіть найвищі велетні.
— А це означає: якщо велетні, про яких ти пишеш, не надто великі, це дає практичні переваги, — шепнув він Меґі.
— Людські гнізда? — шепнула вона йому у відповідь. — Ти їх щойно вигадав?
— Дурниці. Таж як? — проказав Феноліо ображено. — Хіба я просив тебе прочитати що-небудь? Ні. Цей світ так добре влаштовано, що до нього цілком можна пристосуватися, на гаючи часу на вигадування чого-небудь, дарма що отой бовдур Орфей мав іншу думку. Сподіваюся, він тепер жебрає на вулицях Омбри: це кара йому за те, що він розмалював моїх фей!
— Бепе, може, побіжиш трохи? — Меґі зсадила хлопчика, що опирався, і взяла на руки дівчинку, яка насилу стояла від утоми.
— Ще далеко? — Як часто вона ставила це запитання Мо під час безкінечних автомобільних поїздок задля кількох хворих книжок. «Уже недалеко, Меґі!» — вчувався їй батьків голос, і якусь мить їй здавалося від утоми, ніби він піджаком прикриває їй замерзлі плечі, але то лише гілка торкалася спини. Меґі поковзнулася на мокрому від дощу листі, і тільки Роксанина рука не дала їй упасти.
— Обережно, Меґі, — сказала вона, і її обличчя тієї миті видавалося не менш рідним, ніж материне.
— Ми знайшли дерево! — повідомив Дорія, поставши перед ними так несподівано, що дехто з малих дітей злякався. Він був мокрий від дощу і тремтів від холоду, зате був щасливий, такий щасливий, яким не був уже багато днів.