О так, білі жінки сідали коло нього, гладили йому серце своїми холодними пальцями. Вогнерукий відчував це, наче то було його серце. «Сойко!» — причувався йому їхній шепіт, і він водночас і здригався, і тужив за ними. «Дайте йому виспатись, — думав він. — Дайте йому відпочити від страху, який несе день, страху за себе, страху за доньку, страху зробити щось не так… Лишіть його».
Вогнерукий підійшов до Чарівновустого й поклав йому руку на серце. Він розбудив його, страшенно блідого. Так, вони були коло нього.
Вогнерукий пустив вогонь, він затанцював на його пальцях. Вогонь міг прогнати холод, який лишили ті відвідувачки. Білі жінки були свіжі і ясні, чисті, мов сніг, але серце замерзало. І водночас горіло.
— Що вони шепотіли цього разу? Сойко, безсмертя вже близько?
Чарівновустий відкинув шкуру, під якою спав. Руки йому тремтіли, наче він надто довго тримав їх у холодній воді.
Вогнерукий посилив вогонь і ще раз лагідно притис йому руку до серця:
— Тепер краще?
Чарівновустий кивнув головою. Він не відвів вогненну руку вбік, дарма що вона була гаряча порівняно з температурою людської шкіри.
— Вони влили тобі вогонь у жили, щоб ти знову ожив? — спитав колись Фарид.
— Можливо, — відповів Вогнерукий. Ця думка подобалася йому.
— Господи, вони, мабуть, люблять тебе, — сказав він, коли Чарівновустий, очманілий від сну, звівся на ноги. — На жаль, вони інколи забувають, що їхня любов неминуче веде до смерті.
— Авжеж, забувають. Дякую, що розбудив. — Чарівновустий підступив до зубців і подивився в ніч. — Він їде, Сойко, — ось що вони шепотіли сьогодні. Він їде. А проте, — він обернувся і глянув на Вогнерукого, — шлях йому прокладає Свистун. Що вони хотіли цим сказати?
— Ну, хоч би що воно означало, — Вогнерукий загасив вогонь і підступив до нього, — а Свистунові теж доведеться пройти по мосту, як і його панові, отже, ми вчасно помітимо його приїзд. — Вогнерукому й досі видавалося дивним, що він вимовляє ім’я Свистуна, не відчуваючи страху. Отже, він назавжди лишив страх на тому світі.
Вітер збрижив воду озера. По мосту походжали Віолантині солдати, і Вогнерукому здавалося, ніби невтомні кроки їхньої володарки долинають аж до зубців. Віолантині кроки — і скрип Бальбулюсового пера.
— Покажи мені Резу, — подивився на нього Чарівновустий. — Так само, як показував у вогні матір Віоланти та її сестер.
Вогнерукий завагався.
— Ну, покажи, — просив Чарівновустий. — Я знаю, що тобі її обличчя майже не менш рідне, ніж мені.
«Я все розповіла Мо», — ось що шепнула йому Реза у в’язниці Сутінкового замку. Вона безперечно не збрехала. Звичайно, ні, Вогнерукий. Реза тямить брехати не більше, ніж чоловік, якого вона кохає.
Вогнерукий зобразив постать серед ночі й дозволив вогню розмалювати її.
Чарівновустий мимоволі простяг руки, проте відсмикнув їх, бо вогонь пік.
— А що з Меґі? — Як виразно відбилася на його обличчі батьківська любов! Ні, він не змінився, хоч би що казали інші люди. Він був мов розгорнена книжка, з гарячим серцем і голосом, який міг прикликати що завгодно, — так само, як робив це вогонь для Вогнерукого.
Полум’я зобразило Меґі серед ночі й виповнило її гарячим життям, і то так правдиво, що батько миттю відвернувся, тільки-но його руки знову схопилися за вогонь.
— А тепер ти. — Вогнерукий примусив вогненну постать стояти за зубцями.
— Я?
— Так. Розкажи мені про Роксану. Виправдай своє ім’я, Чарівновустий.
Сойка засміявся й зіперся плечима на зубці.
— Про Роксану? Це неважко, — тихо промовив він. — Феноліо написав про неї дивовижні речі.
Коли Чарівновустий заговорив, його голос схопив Вогнерукого, мов рука за серце. Він відчував слова шкірою, немов Роксанині руки:
— «Вогнерукий доти ще ніколи не бачив вродливішої жінки. Її коси були чорні, мов ніч, яку він любив. У її очах проступали сутінь під деревами, воронове крило, вогненний подих. Її шкіра нагадувала місячне сяєво на крильцях фей…»
Вогнерукий заплющив очі й відчув, як поряд дихає Роксана. Він хотів, щоб Чарівновустий говорив так довго, аж поки слова стануть плоттю і кров’ю, але слова Феноліо невдовзі скінчилися, і Роксана щезла.
— А що з Бріаною? — Чарівновустий вимовив її ім’я, і Вогнерукому вже здалося, ніби він бачить, як його донька стоїть уночі, відвернувши обличчя, як вона здебільшого й чинила, коли він проходив повз неї. — Твоя донька тут, а ти навряд чи смієш глянути на неї. То показати тобі й Бріану?
— Так, — тихо відповів Вогнерукий. — Покажи її.