Чарівновустий відкашлявся, наче хотів пересвідчитися, що його голос розкриє всю повноту своєї сили.
— Про твою доньку в книжці Феноліо нічого не написано, крім її ім’я й кількох слів про малу дитину, якою вона давно вже перестала бути. Тож я можу сказати про неї тільки те, що бачить кожен.
Серце Вогнерукого стиснулося, наче злякалося слів, які мали пролунати тепер. Його донька, його чужа донька.
— Бріана успадкувала материну вроду, проте кожен, хто бачить її, одразу думає про тебе. — Чарівновустий вимовляв слова обережно, наче брав кожне окреме слово в ночі, наче складав Бріанине обличчя з зірок. — Вогонь горить у її косах і в її серці, а дивлячись у дзеркало, вона думає про свого батька…
«Якому дорікає, що він повернувся з того світу, не привівши з собою Козимо, — думав Вогнерукий. — Мовчи, — хотів він сказати Чарівновустому, — забудь про мою доньку. Говори краще знову про Роксану». Проте мовчав, і Чарівновустий розповідав далі:
— Бріана набагато доросліша за Меґі, але інколи схожа на заблукану дитину, яка жахається своєї вроди. Вона має чарівливість своєї матері та її гарний голос, навіть Принців ведмідь чує, кола вона співає, — але всі її пісні сумні й розповідають, що жінка, яка кохає, коли-небудь загине.
Вогнерукий відчув сльози на обличчі. Він забув, як воно — відчувати їх, такі холодні, на шкірі. Він стер їх гарячими пучками.
Але Чарівновустий розповідав далі, таким ніжним голосом, наче говорив про рідну доньку:
— Вона дивиться на тебе, коли думає, що ти не бачиш її. Вона стежить за тобою очима, наче шукає в твоєму обличчі саму себе. І, мабуть, хоче дізнатися від нас обох, як там на тому світі і чи бачили ми там Козимо.
— Я двічі бачив його там, — тихо мовив Вогнерукий. — І, мабуть, залюбки розчарував би її з приводу кожної з цих зустрічей. — Він відвернувся і глянув униз на озеро.
— Що там? — запитав Чарівновустий.
Вогнерукий мовчки показав униз. Через ніч повзла вогненна змія. Смолоскипи.
Чекання скінчилося.
Вартові на мосту заворушилися. Один побіг до замку, щоб принести вістку Віоланті.
Прибув Змієголов.
Невчасна перешкода
— Це твоє останнє створіння? — запитала людина.
— Важко сказати, — відповів Бог і подивився у вічі саламандри. — Вона, можливо, трохи й засиділася тут. Деякі речі потребують страшенно багато часу. А інші, здається, просто виринають. Одразу цілком визначені й готові. Дивно.
«Вогнерукий побачив у лісі смолоскипи. Звичайно. Змієголов боявся дня». Хай йому грець, чорнило знову загусло!
— Розенкварце! — Феноліо обтер перо об рукав і озирнувся, шукаючи його. Стіни з майстерно переплетеного гілля, письмовий стіл, змайстрований руками Дорії, ложе з листя та моху, свічки, які щоразу знову запалював Фарид, коли їх задував вітер, — а Розенкварца немає.
Мабуть, він і Яшма ще не зреклися надії, що навіть тут, угорі, є скляні жіночки. Зрештою, Фарид був такий дурний, що розповів їм, ніби бачив принаймні двох — «гарних, як феї», додав ще той йолоп! І відтоді обидва скляні чоловічки так завзято гасають по гіллю, що варто лише почекати — і вони таки зламають собі тонесенькі карки. Тупаки.
Ет, байдуже. Феноліо знов опустив перо в загусте чорнило. І так піде. Він любив свій новий робочий кабінет, умощений так високо над його світом, що світ лежав коло його ніг, дарма що скляний чоловічок тут завжди десь тинявся, а вночі був собачий холод. Ще ніколи ніде він не мав такого сильного відчуття, що слова самі набігають йому на перо.
Так, тут, угорі, він напише свою найкращу пісню про Сойку, саме тут, у кроні дерева. Яке місце підійшло б йому ще краще? Остання картина, яку показав Фаридів вогонь, заспокоювала: Вогнерукий за зубцями замкового муру, Мортимер спить… Це може тільки означати, що Змієголов ще не добувся до замку. «Ну як, Феноліо? — думав він задоволено. — Ти зробив так, щоб у нього зламалося колесо серед найтемнішого лісу. Це мало затримати Срібного князя принаймні днів на два, якщо не більше. Досить часу для письма, і то тут, де слова знову люблять його!»
— Розенкварце!
«Якщо мені доведеться ще раз гукати його, — думав Феноліо, — тоді я власною високою персоною скину його з цього дерева».
— Я не туговухий, навпаки, чую краще за тебе, — озвався скляний чоловічок, так раптово виринувши з пітьми, що Феноліо жирно ляпнув чорнилом на папір, якраз на ім'я Змієголова. Що ж, слід сподіватися, що це добра прикмета. Розенкварц опустив гілочку в каламар і почав колотити, навіть не вибачившись, навіть не пояснивши, де він був. Зосередься, Феноліо. Забудь про скляного чоловічка. Пиши.