І слова прийшли. Просто бігли. Змієголов повернувся до замку, де він колись сватався до Віолантиної матері і тяжко мучився від свого безсмертя. Він тримав книжку з чистими сторінками в розпухлих руках, що завдавали йому таких мук, яких ніколи б не вигадали його кати. Але скоро його муки скінчаться, донька передасть йому чоловіка, який заподіяв їх. Ох, як солодко смакуватиме помста, коли Сойка зцілить і книжку, і його гнилу плоть… «Так, мрій, Срібний князю, про свою помсту, — думав Феноліо, записуючи похмурі думки Змієголова. — Думай тільки про помсту, а не про те, що ти ніколи не довіряв своїй доньці!»
— Ну, він усе-таки пише! — Ці слова було сказано пошепки, але обличчя Змієголова, ще недавно таке виразне, що Феноліо міг би схопитися за нього, затуманилось і перетворилось на обличчя синьйори Лоредан. З нею була й Меґі. Чому вона не спить? Феноліо аж ніяк не дивувався, що її божевільна тітка ночами лазить по гіллі і, можливо, ловить кожного блискучого метелика, але ж Меґі — таж вона виснажена до смерті після того, як її годі було відмовити не лізти разом з Дорією по стовбуру, а дати себе витягти нагору разом з дітьми!
— Так, я пишу! — буркнув він. — І вже, мабуть, давно б закінчив, якби мені всякчас не заважали!
— Що означає всякчас? — обурилася Лоредан. — Як войовниче знову звучить її голос і яка вона неоковирна в трьох одежинах, начеплених одна на одну. Диво дивне, що вона знайшла так багато речей свого досить-таки величенького розміру. А з того одоробла, в якому вона вступила в його світ, Батист уже пошив жакетики для дітей.
— Елінор! — Меґі спробувала перервати її, але ще нікому не щастило заткнути цього рота. Принаймні цю науку Феноліо вже засвоїв.
— Він каже всякчас! — А тепер вона ще й капає йому на папір воском зі своєї свічки! — Хіба він дбає день і ніч, щоб діти не випадали з цих клятих гнізд, і хіба лазить угору і вниз по клятущому дереву, щоб знайти щось їстівне? А хіба зміцнює стіни, щоб вітер не повидував тут усе, а чи стоїть на варті? Ні, але йому всякчас заважають.
Ляп. Ще одна крапля воску. І як безцеремонно вона схилилася над його щойно написаними словами!
— А звучить непогано! — сказала вона Меґі, немов він сам перед її очима розчинився в холодному лісовому повітрі. — Ні, таки непогано.
Таку поведінку годі було збагнути.
А тепер ще й Розенкварц нахилився над рядками і так наморщив скляне чоло, що здавалося, ніби ті зморшки прорізала вода.
— Ох! То ти хочеш висловити свою думку ще до того, як я допишу? — запитав Феноліо. — Є ще якісь побажання? Може, щоб я описав героїчного скляного чоловічка або гладку жінку, яка все знає краще й довела Змієголова до такого божевілля, що він доброхіть віддався в руки білим жінкам? Оце була б розв’язка, еге ж?
Меґі підступила до Феноліо й поклала йому руку на плече:
— Тож ти не знаєш, скільки тобі ще треба часу?
Скільки зневіри відчувалося в її голосі! Він аж ніяк не схожий на голос, що вже кілька разів змінив цей світ.
— Та ні, вже небагато! — силкувався говорити впевнено Феноліо. — Слова надходять. Вони…
Він замовк.
Надворі почувся хрипкий, протяжний крик сокола. Знову і знову. Варта подає сигнал тривоги. О ні.
Гніздо, в якому так затишно вмостився Феноліо, висіло на гілці, ширшій за кожну вуличку в Омбрі. Але все-таки йому щоразу паморочилась голова, коли він спускався драбиною, яку змайстрував Дорія, щоб старий не був змушений триматися за хитку линву. Чорний Принц звелів усюди понапинати линви, що їх розбійники посплітали з вусиків і кори. Крім того, саме дерево пускало стільки повітряних коренів і гілок, які звисали донизу, що руки завжди могли схопитися за що-небудь. Проте глибінь, яка розкривалася під слизьким гіллям, аж ніяк не давала забути про себе. «Ну, ти ж не білочка, Феноліо! — думав старий, міцно вчепившись за декілька здерев'янілих вусиків і дивлячись униз. — Але, як на старого чоловіка, ти виконуєш свою роботу нагорі не так уже й погано».
— Вони підняли линви! — мовила синьйора Лоредан, що, на відміну від Феноліо, рухалася навдивовижу вправно на дерев’яних повітряних шляхах.
— Я й сам бачу! — буркнув Феноліо. Розбійники попіднімали всі линви, що опускалися аж до підніжжя дерева. Це не віщувало нічого доброго.
Фарид спустився до них. Він часто сидів коло вартових, яких Чорний Принц виставляв на найвищому гіллі дерева. Господи, як людина може так вправно лазити? Хлопець лазив майже не гірше, ніж його куниця.