Феноліо поклав чистий аркуш на дошку, яку так майстерно припасував йому Фарид. До біса, він ніколи не хотів писати водночас дві сюжетні лінії!
— Феноліо! Що з моїм батьком? — стала навколішки поряд із ним Меґі. Який відчай у неї на обличчі!
— Він ще має час, — занурив перо в каламар Феноліо. — Нехай Фарид зазирне у вогонь, якщо ти переживаєш, але повір мені: колесо від карети полагодити важко. Найраніше Змієголов буде в замку за день або два! І я обіцяю тобі: тільки-но впораюся з цим, я знову візьмуся писати слова про Сойку. Не дивися так пригнічено! Як ти хочеш допомогти йому, якщо Миршавець на цьому дереві позбиває нас усіх стрілами? А тепер дай мені книжку, ти знаєш яку!
Він точно знав, де треба шукати. Він описав їх на самому початку. В третьому або четвертому розділі.
— Та годі вже патякати! — Голос Лоредан тремтів від нетерпіння. — Що ти намірився писати? — Вона підступила ближче, щоб кинути оком на книжку, але Феноліо згорнув її в неї перед носом.
— Тихо! — гримнув він, дарма що його голос аж ніяк не заглушив галасу, що долинав знадвору. Може, Миршавець уже тут?
Пиши, Феноліо.
Він заплющив очі. Він уже бачив його перед собою. Абсолютно виразно. Яке бентежне почуття. Коли отаке завдання, писати стає вдвічі приємніше!
— Тож ти…
— Елінор, цить! — почувся голос Меґі.
І тоді набігли слова. Авжеж, це гніздо було чудовим місцем для письма.
Вогонь і пітьма
Що таке право, а що безправ’я? Що відрізняє дію від бездіяльності? «Якби я знову мав прожити свій вік, — думав старий король, — я пішов би в монастир — зі страху перед діями, які, можливо, призведуть до лиха і страждань».
— Скільки ви нарахували?
— Рівно п’ятдесят. — Віолантині діти-солдати доклали зусиль, щоб їхні голоси звучали незворушно, але вони злякалися, і Мо не вперше запитав себе, чи доводилося їм досі воювати, а чи, може, вони знають про війну тільки через смерть брата або батька.
— Лише п’ятдесят? Тоді він довіряє мені! — Тріумф у Віолантиному голосі годі було приховати. Донька Змієголова не виявляла страху. Це було чуття, яке вона вміла майстерно приховувати, одне з багатьох, і Мо побачив зневагу в її очах, коли вона помітила страх своїх юних солдатів. Але страх проступав і на обличчі Бріани, і навіть на волохатому личку Туліо.
— Миршавець із ним?
Хлопці похитали головами. Мо не міг називати їх по-іншому.
— А як там Свистун? Його він напевне взяв із собою, еге ж?
Знову хитають головами. Мо і Вогнерукий приголомшено перезирнулися.
— На місця! — наказала Віоланта. — Ми про це говорили вже не раз. Мого батька на міст не пускайте. Він може послати тільки посланця, не більше. Ми змусимо його почекати два, можливо, три дні. І він так чинить зі своїми ворогами.
— Йому це не сподобається, — тихо, немов мимохідь сказав Вогнерукий.
— А воно й не має подобатись. А тепер вийдіть усі. Я хочу поговорити з Сойкою. — Віоланта вимогливо подивилася на Вогнерукого. — Сам на сам.
Вогнерукий не ворухнувся, і тільки тоді, коли Мо кивнув йому, обернувся і вийшов так безшумно, наче і був лише тінню.
Віоланта підійшла до вікна. Вони були в кімнаті, де жила її мати. На стінах мирно паслися єдинороги поміж плямистих котів, яких Мо часто бачив у Дикому лісі, а у вікні видніло Пташине подвір’я, порожні клітки й намальовані солов’ї, поблідлі від денного світла. Змієголов видавався далеким, дуже далеким, в іншому світі.
— Він не взяв із собою Свистуна, — заговорила Віоланта. — Що ж, тим краще. Можливо, відіслав його до Сутінкового замку, покаравши отак за те, що він випустив тебе.
— Ви так думаєте? — Мо дивився на єдинорогів, що мирно паслися на стінах. Вони нагадували йому про іншу картину — картину ловів, коли білу шкуру єдинорога пробили списом. — Білі жінки розповідали мені щось інше.
Він і досі чув їхній шепіт: «Шлях йому прокладає Свистун».
— Справді? Що ж, як і завжди… Якщо він буде тут, нам і його треба вбити. Інших можна й випустити, але не Свистуна.
Чи справді вона така впевнена у своєму задумі?
Віоланта й досі стояла плечима до нього:
— Я буду змушена зв’язати тебе. Бо інакше мій батько навряд чи повірить, що ти мій в’язень.
— Знаю. Нехай це зробить Вогнерукий. Він уміє так зв’язати, що можна легко звільнитися. — «Він навчився цього від хлопця, в якого закохана моя донька, — подумки додав Мо. — Де тепер Меґі? З матір’ю, — відповів він сам собі. — Із Чорним Принцом. У безпеці».