— Коли мій батько помре, — Віоланта вимовила це слово обережно, можливо, й сама не була певна, як воно станеться насправді, — Миршавець, звичайно, не віддасть мені трон Омбри без боротьби. Можливо, він приведе з Сутінкового замку ще й підмогу від своєї сестри. Сподіваюся, ми й тоді будемо союзники? — І вперше подивилася на нього.
Що він мав відповідати їй? Ні. Коли її батько помре, чи піде він геть? Чи пішов би він?
Віоланта знову обернулася до нього плечима, перше ніж поставила ще одне запитання:
— А ти, власне, маєш дружину?
— Так.
«Князівни полюбляють фіґлярів і розбійників».
— Прожени її. Я зроблю тебе князем Омбри.
Мо здалося, ніби він чує сміх Вогнерукого.
— Ваша високосте, я не князь, — відповів він. — Я — розбійник… і палітурник. Двох ролей більше ніж досить для одного чоловіка.
Віоланта обернулася і глянула на нього, наче не могла повірити, що він не пожартував. Якби ж він міг краще читати її думки! Проте маска на Віолантиному обличчі була непроникніша за маски, що їх шив Батист для своєї блазенської гри.
— Ти не хочеш подумати про мою пропозицію?
— Я вже сказав: двох ролей досить, — повторив Мо, і на мить Віолантине обличчя стало таким схожим на обличчя її батька, що йому аж серце стиснулося.
— Гаразд. Як хочеш, — промовила вона. — Але потім я запитаю тебе ще раз. Коли все минеться.
Віоланта визирнула з вікна.
— Я наказала солдатам замкнути тебе у башті, яку тут називають Голкою. Я не хочу, щоб ти опинився в підвалі, який мій дід використовував як в’язницю. Він розміщений так, що озеро наповнює його водою майже до самого верху, лишається тільки трохи місця, щоб в’язень не втопився. — Вона глянула на Мо, наче перевіряючи, чи не злякався він такої перспективи.
«Так, злякався, — подумав Мо. — Ну то й що?»
— Я прийму батька в залі з тисячею вікон, — провадила далі Віоланта. — Саме там він сватав мою матір. Я звелю привести тебе, тільки-но пересвідчусь, що він має з собою книжку з чистими сторінками.
Як вона склала руки. Наче учениця, що збирається відповідати. Вона ще подобалася йому. Віоланта зворушувала його. Він прагнув захистити її від усіх колишніх страждань і від пітьми в її серці, дарма що знав, що це не під силу нікому. Віолантине серце було замкненою кімнатою з похмурими картинами на стінах.
— Ти вдаватимеш, ніби, як ми й пообіцяли, можеш зцілити книжку з чистими сторінками. Я все приготую для цього, — Бальбулюс сказав мені, що тобі треба, — і коли ти начебто візьмешся до праці, я відверну батькову увагу, щоб ти міг написати три слова. Я розгніваю його. Гнів — найкращий спосіб відвернути увагу. Батько має лиху вдачу. Якщо нам пощастить, він не помітить, що ти поставив перо на папір. У нього, здається, новий охоронець, з ним може бути клопіт. Але мої люди вже подбають про нього.
«Мої люди. Таж це діти, — думав Мо, — але, на щастя, тут є ще Вогнерукий». Тільки-но подумав про нього, як той уже відчинив двері.
— Чого ти хочеш? — запитала Віоланта.
Вогнерукий не зважав на неї.
— Надворі дуже спокійно, — шепнув він Мо. — Змієголов сприйняв звістку, що його примусять чекати, навдивовижу спокійно. Це мені не подобається. — Він повернувся до дверей і визирнув у коридор. — Де вартові? — запитав він Віоланту.
— А де вони мають бути? Я їх послала вниз на міст. Двоє стоять унизу на подвір’ї. Скоро, Сойко, для тебе настане час удавати в’язня. Грати ще одну роль. Бачиш? Іноді їх більше, ніж дві. — Вона підійшла до вікна й гукнула вартових, але їй відповіла тільки тиша.
Мо відчув це тієї самої миті. Він відчув, що сюжет знову набув нового повороту. Час раптом поважчав, і Мо опанував дивний неспокій. Немов він стояв на сцені і пропустив свій вихід.
— Де ви? — Віоланта обернулася і якусь мить видавалася не менш юною й переляканою, ніж її солдати. Вона підбігла до дверей і ще раз гукнула всередину. Проте ніхто не відповів. Тільки тиша.
— Не відходь від мене! — прошепотів Вогнерукий Мо. — Хоч би що там сталося, вогонь інколи кращий захисник, ніж меч.
Віоланта й далі вслухалася, чи не чути чогось надворі. Почулися кроки, нерівні кроки людини, що заточувалась і зашпортувалася. Віоланта відсахнулася від дверей, наче боялася того, що наближається. Солдат, що впав коло її ніг, був залитий кров’ю, власною кров’ю. Саме він визволив Мо з саркофага. Чи знає він тепер уже більше про вміння вбивати?
Хлопець бурмотів слова, які Мо зрозумів тільки тоді, коли нахилився над ним:
— Свистун… вони всюди…
Він шепотів щось іще, але Мо не розумів уже нічого. Солдат помер із незбагненними словами і власною кров’ю на вустах.