— А тут є інший вхід, про який ви не розповіли нам? — майже грубо схопив Віоланту за руку Вогнерукий.
— Ні! — пробурмотіла вона. — Ні! — І відтрутила його, неначе це він убив юнака коло її ніг.
Мо схопив її за руку й потяг за собою, в коридор, далі від голосів, що раптом залунали по всьому замку. Але вже на наступному порозі їхня втеча скінчилася. Їм загородили шлях забризкані кров’ю солдати, Віолантиних хлопців уже не було, і Вогнерукий прогнав куницю. Солдати спрямували на них арбалети й повели до зали, де мати Віоланти та її сестри вчилися танців перед десятком дзеркал. Тепер у них відображувався Свистун.
— То що, в’язень без кайданів? Яка легковажність, ваша бридкосте, — бундючився, мов півень, Срібноносий. Але не він приголомшив Мо, а чоловік, що стояв поряд з ним. Орфей. Він не сподівався побачити його тут. Мо забув про нього, тільки-но Вогнерукий розповів, що вкрав у нього книжку, а отже, і всі слова. Мортимере, ти дурень. Обличчя Мо, як не раз траплялося, мабуть, виказало його думки, і Орфей насолоджувався тим, що приголомшив його.
— Як ти добувся до замку? — запитала Віоланта, відштовхнувши солдатів, що тримали її, і підходячи до Свистуна, наче він уже не був непроханим гостем. Його солдати розступилися перед нею, немов забувши, хто їхній пан. Донька Змієголова — впливовий титул, дарма що донька бридка.
Проте на Свистуна він не вплинув.
— Ваш батько знав про затишніший шлях, ніж міст, відкритий усім вітрам, — знуджено відповів він. — Він подумав, що ви його не знаєте, і тому там немає охорони. Цей хід вочевидь був найзаповітнішою таємницею вашого діда, але ваша мати показала його вашому батькові, коли потай утекла разом з ним з цього замку. Романтична історія, правда?
— Ти брешеш! — Віоланта озирнулася, мов зацькована тварина, але побачила тільки власне відображення в дзеркалі поряд зі Свистуновим.
— Невже? Твої люди знають про це краще. Я не всіх їх убив. Такі юнаки, як вони, стають видатними солдатами, бо вважають себе за безсмертних. — Він ступив один крок до Мо. — Сойко, я насилу міг дочекатися миті, коли знову побачу тебе. «Пошліть мене вперед, — просив я Змієголова. — Щоб я зловив вам птаха, що випурхнув у мене. Я підкрадуся до нього, мов кіт, потаємними шляхами, поки він ще виглядатиме вас».
Мо не слухав його. Він читав думки Вогнерукого у своєму серці. «Сойко, тепер!» — шепотіли вони, і коли до ніг солдата праворуч від нього підповзла вогненна змія, він ударом ліктя в груди відкинув його назад. Вогонь поширювався знизу. Вогненні омахи вчепилися за одяг їхньої сторожі. З криком солдати метнулися назад, а тим часом вогненне коло захистило обох в’язнів. Двоє солдатів підняли арбалети, але Свистун схопив їх за руки. Він знав: його пан не простить йому, якщо він доставить йому мертвого Сойку. Його обличчя побіліло з люті. А Орфей сміявся:
— Просто разюче! Ще б пак! — Він підступив до вогню і приглядався до полум’я так докладно, наче хотів з’ясувати, яким словом Вогнерукий викликає його. А потім вилупив очі на самого Вогнерукого. — Ти, може, й міг би сам-один урятувати палітурника, — заговорив Орфей оксамитовим голоском, — але, собі на лихо, ти зробив мене своїм ворогом. Яка помилка! Я не прийшов зі Свистуном, я тепер служу його панові. Він ще чекає ночі, перше ніж засвідчить свою повагу Сойці, і вислав мене наперед, щоб я все приготував для його прибуття. І до цих готувань належить і сумне завдання остаточно послати Смерті Вогнерукого.
Жаль у його голосі видавався майже щирим, і Мо згадав про день у бібліотеці Елінор, коли Орфей із Мортолою торгувався за життя Вогнерукого.
— Годі теревенів! Чотириокий, прибери його з дороги! — нетерпляче гукнув Свистун, тимчасом як його люди й далі зривали з себе охоплений полум’ям одяг. — Я хочу нарешті схопити Сойку!
— Так-так, ти скоро отримаєш його! — роздратовано відповів Орфей. — Але спершу я хочу свою частку!
Він підійшов так близько до вогню, що його відблиски зачервонили йому бліде обличчя.
— Кому ти віддав книжку Феноліо? — запитав він Вогнерукого крізь полум’я. — Йому? — він кивнув у бік Мо.
— Можливо, — відповів Вогнерукий і засміявся.
Орфей закусив собі губи, мов дитина, яка мусить стримувати сльози.
— Так, смійся! — проказав він ображеним голосом. — Глузуй із мене! Але ти скоро покаєшся за те, що заподіяв мені!
— Як? — запитав Вогнерукий так незворушно, наче не було солдатів, що й досі націляли на нього арбалети. — Як ти можеш злякати чоловіка, що одного разу вже помер?
Тепер уже засміявся Орфей, і Мо хотів мати меч, дарма що відчував, що зброя йому не допоможе.