— Через міст ми не перейдемо, тут годі сумніватися, — шепнув їй Здоровань. — Я піду роздивлюся. Почекай тут. Може, де-небудь є човен.
Але Реза прийшла не на те, щоб чекати. Знаходити шлях на крутому березі було важко, а всюди між деревами стояли солдати, проте дивилися на замок. Здоровань повів її далі від наметів, на східний берег озера, де дерева підступали до самої води. Може, коли споночіє, спробувати переплисти озеро? Але ж вода крижана, нестерпна, і існують похмурі перекази про це озеро та про істот, які живуть у ньому. Резина рука, поки вона йшла за Здорованем, намацувала дитину. Їй здавалося, ніби дитина заховалася глибоко всередині неї.
Раптом Здоровань схопив її за руку й показав на кілька скель, що випиналися з озера. Між ними так несподівано з’явилося двійко солдатів, що, здавалося, вони виринули з води. Коли солдати вибралися на берег, Реза побачила, що всього за кілька кроків від скель під ялинами чекають коні.
— Що це означає? — прошепотів Здоровань, коли між скель показалося ще більше солдатів. — Може, існує ще один шлях до замку? Піду подивлюся. Але цього разу ти вже не йди за мною. Прошу тебе! Я пообіцяв Сойці. Він уже б роз’юшив мені носа, якби знав, що ти тут.
— Ні, такого б не було, — прошепотіла Реза у відповідь, проте лишилася.
Здоровань покрався далі, а вона тим часом стояла, мерзнула й дивилася йому вслід. Перед чобітьми хлюпотіла озерна вода, і їй здавалося, ніби під дзеркальною поверхнею вона бачить обличчя, сплющене, мов візерунок на спині ската. Здригнувшись, вона відсахнулася — і почула позаду кроки.
— Ага, ось де ти!
Вона озирнулася. Поміж дерев стояв солдат, уже з оголеним мечем. Резо, тікай!
Вона бігла швидше, ніж солдат зі зброєю та у важкій кольчузі, але він гукнув ще одного, а той мав арбалет. Резо, швидше! Від дерева до дерева, ховатися й бігти, як граються діти. Як гралася б вона з Меґі, якби мала донька виростала коло неї. Скільки пропущених років…
У дерево поблизу від неї влучила стріла. Друга встряла попереду в землю. «Не йди за мною, Резо! Благаю тебе! Я мушу знати, що ти тут, коли повернуся». Ох, Мо. Чекати набагато важче, завжди тільки чекати.
Реза заховалася за дерево й дістала ніж. Вони наближаються, так? Біжи далі, Резо! Але від страху ноги їй підгиналися. Тяжко дихаючи, заточуючись, вона сховалася за наступне дерево й відчула, як широка долоня затулила їй рота.
— Гукни їм, що здаєшся! — прошепотів Здоровань. — Але не йди до них. Нехай вони підійдуть.
Реза кивнула й відкинула ніж. Солдати щось крикнули їй. Її нудило від страху, коли вона висунула руку з-за дерева і тремтячим голосом благала не стріляти. Почекала, поки відповзе Здоровань — напрочуд вправно, як на його зріст, — а потім вийшла з-за дерева, піднявши руки вгору. Очі під шоломами приголомшено вирячилися, коли солдати побачили, що перед ними жінка. Їхній сміх не обіцяв нічого доброго, дарма що вони опустили зброю, але, перше ніж хтось із них схопив її, Здоровань уже підкрався ззаду і кожного обплів рукою за шию. Реза відвернулася, коли він душив їх, і виблювала на мокру траву, схопившись рукою за лоно й боячись, щоб дитина не відчула її страху.
— Вони всюди! — підвів її на ноги Здоровань. У нього текла кров з плеча, і то так сильно, що сорочка почервоніла. — Один з них мав ніж. «Ладзаро, зважай, чи не мають вони ножа!» — завжди казав мені Дорія. Малий набагато хитріший за мене. — Здоровань так заточувався, що Реза була змушена підтримувати його. Разом вони подибали далі під дерева.
— Свистун теж тут, — шепотів їй Здоровань. — Коло скель ми бачили його людей. Здається, там є хід до замку, що йде під озером. І, на жаль, є ще гірші новини.
Здоровань озирнувся. З берега долинали голоси. А що, як вони знайшли трупи? Здоровань повів її далі, до нори, з якої тхнуло кобольдом.
Тільки-но протиснувшись у нору, Реза почула схлипування. Здоровань стогнав, повзучи вслід за нею. В пітьмі сиділо щось волохате. Реза спершу подумала, що то кобольд, але потім згадала Віолантиного служника, про якого розповідала Меґі. Як його звати? Туліо.
Реза взяла волохату руку. Служник дивився на неї широкими від страху очима.
— Що сталося? Я Сойчина дружина! Благаю тебе! Він ще живий?
— Вони всі загинули, — прошепотів він, дивлячись на неї чорними і круглими, як у тварини, очима. Резине серце почало затинатися, немов забувши, як йому треба битися. — Всюди повно крові. Вони замкнули Віоланту в її кімнаті, а Сойку…
Що з ним? Ні, вона не хотіла слухати. Реза заплющила очі, наче могла отак повернутися в дім Елінор, у тихий сад, підійти до майстерні Мо…