— Авжеж! Добре, що ви, принце, нагадали мені про це. Зайдіть до моєї кімнати, і я віддам вам і монетки, і книжку. Але дозвольте мені поговорити з вашою матір’ю, га? — Він засміявся, немов вибачаючись, і обернувся до Віоланти. — Тож як воно? — запитав він довірливо стишеним голосом. — Чи позичите ви їх мені, ваша високосте? Я чув справжні дива про ваші книжки, і, повірте, найретельніше дбатиму про них.
— Вона має з собою тільки дві. — Якопо показав на скриню біля ліжка. — І вони обидві про С…
Віоланта затисла йому рот рукою, але Орфей уже ступив один крок до скрині.
— Мені дуже жаль, — проказала вона й заступила йому шлях, — я надто люблю ці книжки, щоб давати їх кому-небудь. І ви, напевне, вже чули, що мій батько подбав, щоб Бальбулюс уже не створив мені жодної нової книжки.
Орфей, здається, навряд чи й слухав її. Він дивився на скриню, мов приворожений.
— А можу я принаймні глянути на них одним оком?
— Не давайте йому!
Орфей вочевидь не помітив Бріани. Його обличчя застигло, коли він почув позаду її голос, а пухляві пальці стислися в кулак.
Бріана випросталася і спокійно відповіла на його неприязний погляд.
— Він робить дивні речі з книжками, — повідомила вона. — З книжками і словами в них. І ненавидить Сойку. Мій батько розповідав, що він хотів продати його Смерті.
— Божевільна! — пробурмотів Орфей і вочевидь нервово поправив окуляри. — Вона була моєю служницею, як ви, напевне, знаєте, і я піймав її на крадіжці. Можливо, тому вона каже такі речі про мене.
Бріана зашарілася, наче він ошпарив її окропом, але Віоланта, мов захищаючи, підступила до неї:
— Бріана ніколи б не украла. А тепер ідіть. Я не можу дати вам книжки.
— Ох, вона б ніколи не вкрала? — Орфей вочевидь доклав зусиль, щоб надати своєму голосові колишнього оксамитового звучання. — Ну, як я знаю, вона й у вас украла вашого чоловіка, еге ж?
— Ось! — Перше ніж Віоланта встигла ворухнутись, Якопо стояв перед Орфеєм з її книжками в руках. — Яку ти хочеш? Оцю грубшу вона найбільше любить читати. Але тепер ти мусиш заплатити мені більше, ніж за мою книжку!
Віоланта спробували видерти книжки йому з рук, але Якопо був напрочуд дужий, а Орфей квапливо відчинив двері.
— Мерщій! Візьми ці книжки під охорону! — наказав він солдатові, що вартував під дверима.
Солдат легесенько забрав у Якопо книжки. Орфей розгорнув їх, прочитав кілька рядків спершу в одній, потім у другій, і тріумфально посміхнувся, глянувши на Віоланту.
— Так. Це саме той матеріал для читання, якого я потребую, — проказав він. — Ви отримаєте книжки назад, тільки-но вони виконають своє завдання. Але ці, — прошепотів він Якопо, грубо ткнувши його в щоку, — я отримую безкоштовно, ви, жадібний нащадок мертвого князя. А про оплату за твою книжку нам краще забути, чи, може, ви хочете познайомитися з моїм жахом? Ви, певне, вже чули про нього?
Якопо тільки дивився на нього з сумішшю страху і ненависті на дрібному личку.
А Орфей, уклонившись, пропхався у двері.
— Не знаю, як і дякувати вам, ваша високосте, — кинув він на прощання. — Ви не повірите, яким щасливим роблять мене ці книжки. Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь.
Якопо гарячково кусав собі губи, коли вартові знову взяли двері на засув, кусав, як і завжди, коли щось виходило всупереч його волі. Віоланта так сильно ляснула його по обличчю, що він відлетів до її ліжка і впав. Малий безгучно заплакав, дивлячись на неї, мов побитий собака.
Бріана допомогла йому звестися на ноги і сукнею витерла йому сльози.
— Що Чотириокий наміряється робити з книжками? — запитала, тремтячи, Віоланта. Адже нею аж тіпало. Вона нажила собі нового ворога.
— Не знаю, — відповіла Бріана. — Я тільки знаю, що мій батько вкрав у нього одну книжку, бо він робив завдяки їй багато зла.
Багато зла.
«Тепер Сойка вже безперечно дасть вашому батькові належну відповідь».
Скинутий одяг
Архімед з'їв горобців, чемненько обтер дзьоба об гілля і спрямував очі на вартового. Ті великі круглі очі сяяли, як висловився один відомий письменник, цвітом світла, цяткою блиску, подібною до пурпурового відтінку виноградного грона.
— А тепер ти вже навчився літати, — повідомив він, — і Мерлін каже, що нині ти маєш спробувати полетіти з дикими гусьми.
Лeтіти було легко, дуже легко. Вміння з’явилося разом з тілом, з кожним пером і з кожною тоненькою кісточкою. Так, зерна перетворили Резу на пташку — з тяжкими корчами, які до смерті налякали Здорованя, але вона перетворилася не на сороку, як Мортола. «Ластівка!» — прошепотів Ладзаро, коли вона сіла йому на руку, їй запаморочилася голова від усього, що раптом стало набагато більшим.