— Ластівки — охайні пташки, дуже охайні. Це пасує тобі. — Він лагідно погладив її вказівним пальцем по крилах, і їй було дуже дивно, що своїм дзьобом вона вже не могла всміхнутися йому. Проте говорити могла, і то своїм людським голосом, а це ще більше злякало бідолашного Туліо.
Пір'я гріло добре, а вартові на березі озера ні разу не глянули вгору, коли вона пролетіла над їхніми головами. Вони вочевидь ще не знайшли людей, яких убив Ладзаро. Герби на їхньому сірому вбранні нагадали Резі про в'язницю у Сутінковому замку.
«Забудь її, — думала вона, підставляючи крила вітрові. — Це вже в минулому. А от те, що попереду, ти, мабуть, ще можеш змінити. Хіба життя, зрештою, — не мережа з ниток долі, з якої годі виплутатися? Резо, не думай, — лети!»
Де він? Де Мо?
«Свистун замкнув його в клітці». Туліо не міг описати їй, де стоїть та клітка. На подвір'ї, бурмотів він, на подвір’ї з намальованими птахами. Реза чула про розмальовані мури замку. Проте зовні вони були майже чорні, складені з темного каменю, що був на березі навколо всього озера. Реза раділа, що їй не треба йти через міст. Там аж кишіло солдатами. Дощило, і краплини під нею малювали безкінечні кола на воді. Проте тіло важило небагато, і Резу опанувало дивовижне відчуття польоту. Під собою вона бачила своє дзеркальне відображення. Мов стріла, летіла вона над хвилями, і зрештою до неї наблизилися башти, грубезні мури, сірі шиферні покрівлі з гірського сланцю, а між ними — подвір’я, темні, мов роззявлені діри в кам’яному візерунку. Голі дерева, псарня, криниця, замерзлий сад і всюди солдати. Клітки…
Реза шукала їх недовго. Але спершу побачила Вогнерукого, кинутого на сірі плити, мов жмуток старого одягу. О Господи! Вона ніколи не хотіла його бачити таким. Коло нього стояла дитина. Вона дивилася на непорушне тіло, немов чекала, що воно знову заворушиться, як уже трапилося раз, якщо не брешуть пісні шпільманів. «Вони не брешуть! — хотіла вона крикнути вниз. — Я відчувала його теплі руки. Я бачила, як він знову сміявся й цілував свою дружину». Та коли Вогнерукий лежав отам, здавалося, ніби він не ворушився, відколи загинув у копальні. Клітки Реза побачила тільки тоді, коли опустилася нижче й залетіла під покрівлю. Всі клітки були порожні. Мо не було. Порожні клітки й порожнє тіло… Їй хотілося впасти, мов камінь, розбитися об плити й лежати так само нерухомо, як Вогнерукий.
Дитина обернулася. То був хлопчик, якого вона бачила востаннє на зубчастому мурі Омбрійського замку. Віолантин син. Навіть Меґі, що загалом кожну дитину з ніжністю брала на коліна, говорила про нього тільки з огидою. Якопо. Якусь мить він так дивився на Резу, наче бачив жінку під пір’ям, потім знову нахилився над мертвим, торкнувся закляклого в обличчя і випростався, коли хтось погукав його.
Той напружений голос годі було не впізнати. Свистун.
Реза пурхнула й сіла на верхівку покрівлі.
— Ходи, дід хоче бачити тебе! — Свистун схопив малого за шию і грубо пхнув на наступну сходинку.
— Навіщо? — Голос Якопо звучав, наче сміховинне відлуння голосу його діда, а водночас це був і голос хлопчика, що загубився серед дорослих, не маючи ні батька, ні матері, якщо вірити Роксаниним розповідям про Віолантину черствість.
— Ніби ти не знаєш! Він, звісно, не скучив за твоїм набридливим товариством. — Свистун стусонув Якопо кулаком межи плечі. — Він хоче знати, що казала тобі мати, коли ти був із нею на самоті в її кімнаті.
— Вона не розмовляє зі мною.
— О, це вже погано. Що нам робити з тобою, якщо ти не годишся бути шпигуном? Мабуть, треба згодувати тебе жахові! Він давно вже нічого не їв, а як слухати твого діда, то він і Сойку покуштує не скоро.
Жах.
Отже, Туліо не брехав. Тільки-но голоси стихли, Реза підлетіла до Вогнерукого. Але ластівка не може ані сміятися, ані плакати.
«Лети за Свистуном, Резо, — думала вона, стоячи на мокрому від дощу камінні, — пошукай Мо. Вогнерукому ти вже нічим не зарадиш, так само, як і тоді».
Реза була лише вдячна, що жах не проковтнув його, як Хапала. Пригорнувшись до щоки Вогнерукого опереною головою, Реза відчула, яка вона холодна.
— Резо, як це ти опинилась у такому гарненькому пір'їстому вбранні?
Цей шепіт походив нізвідки — з дощу, з вологого повітря, розмальованого каміння, — та не з холодних вуст. Але то був голос Вогнерукого, грубий і водночас м’який, близький назавжди. Реза нестямно закрутила пташиною головою — і почула тихенький сміх.