«Сойка вмирає, — шепотіло щось у ньому, — Сойка божеволіє». І Мо знову почув пурхання. Звичайно. Смерть прийшла провідати його і цього разу вже не прислала білих жінок, щоб захистити його. Цього разу вона прийшла сама, щоб забрати його, бо він не впорався. Спершу його, а потім Меґі… Але, можливо, навіть це було б кращим за Орфеєві слова.
Усе було чорним, дуже чорним, попри іскри. Так, він ще бачив їх. Звідки вони тут? Він знову почув пурхання і раптом відчув когось коло себе. Чиясь рука лягла йому на чоло й погладила обличчя. Така рідна.
— Що з тобою? Мо!
Реза. Такого не може бути. Може, Орфей наслав йому її обличчя, щоб потім утопити її перед його очима? Вона видається такою справжньою! Він і не знав, що Орфей може так добре писати. І які теплі її руки.
— Що з ним?
Голос Вогнерукого. Мо глянув угору й побачив його на тому самому місці, де стояв Орфей. Божевілля. Він був полонеником сну, і то дуже довго, аж поки Орфей розвіяв той сон.
— Мо! — Реза взяла його обличчя в руки.
Нічого, тільки сон. Але що навіває його? Як добре бачити її. Мо полегшено схлипнув, а Реза міцно обняла його.
— Ти маєш піти звідси!
Вона не може бути реальною.
— Мо, слухай мене! Треба йти звідси.
— Ти не можеш бути тут. — Який важкий його язик. Як тоді в гарячці.
— Я все-таки можу.
— Вогнерукий мертвий.
Реза… З зачесаними вгору косами вона видається зовсім іншою.
Щось пропливло між ними. З води показалися шпичаки, і Реза злякано відсахнулася. Мо пригорнув її до себе і вдарив по тому, що пливло. Як уві сні. Вогнерукий скинув униз мотузку. Вона була не дуже довга, але він щось шепнув, і вона стала довшати, приростаючи вогненними волокнами.
Мо схопився за мотузку і знову відпустив її.
— Я не можу піти звідси. — Вода, яка заповнювала льох, здавалася червоною, мов кров, відколи в ній відображувалися іскри. — Я не можу.
— Що ти кажеш? — Реза вклала йому в мокрі руки вогненну мотузку.
— Смерть. Меґі. — Мо здавалося, ніби його слова теж губляться в пітьмі. — Резо, я мушу оправити книжку.
Реза ще раз вклала мотузку йому до рук. Вона була гаряча. Така мотузка змусить швидко видиратися нагору, щоб не попекти шкіру. Мо почав лізти, але йому здавалося, ніби пітьма чіпляється за нього, мов чорна тканина. Вогнерукий допоміг йому перебратися через край. Двоє вартових лежали коли льоху, мертві або непритомні.
Вогнерукий придивився до Мо. Він зазирнув йому в серце, побачив там усе.
— Погана картина, — мовив він.
— Чорна, мов чорнило, — відповів Мо. Який хрипкий його голос. — Вітання від Орфея.
Слова були ще тут. Біль. Розпач. Ненависть. Лють. Його серце, здається, наповнювалося ними з кожним подихом. Немов у нього всередині теж був темний льох.
Мо взяв меч в одного з вартових і пригорнув до себе Резу. Відчув, як вона тремтить у чужому одязі. Мабуть, вона справді прийшла. Але як? І чому Вогнерукий уже не лежить мертвий перед клітками? «А що, коли це тільки Орфеєві образи? — думав він, ідучи за Вогнеруким. — А що, коли він тільки дурить мене, щоб іще глибше втягнути в пітьму? Орфей. Убий його, Мортимере, його і його слова». Власна ненависть наганяла мало не більший страх, ніж морок, така некерована і кривава.
Вогнерукий вів їх так швидко, наче йшов знайомими шляхами. Сходи, башти, безкінечні хідники, і то без жодних вагань, наче саме каміння показувало йому шлях, і там, де він ішов, іскри сочилися зі стін, розширювалися й золотили чорноту. Тричі їм траплялися солдати. Мо вбивав їх із такою насолодою, наче вбивав Орфея. Вогнерукий був змушений тягти його далі, і Мо бачив страх на Резиному обличчі. Він схопився за її руку, мов п'яний. І відчував у собі пітьму.
Ох, Феноліо!
Нарешті тут скінчився заповіт,
Тож «Слава Богу!» ми ураз зітхнули,
Як наш поет покинув грішний світ.
Нема його — та інші вже прибули,
Щоб ми нестачі й трохи не відчули.
Й за звичаєм нових усі вітають,
Бо і в житті, і в смерті, — певне, чули? —
Через нікчему галас не знімають.
«У руці велетня. Мого велетня! Непогано, ні. Немає причин бути нещасливим. Якби лише Чорний Принц подавав якісь ознаки життя! Якби, якби, якби, Феноліо! — думав він. — Якби ти дописав до кінця слова для Мортимера! Якби ти тільки мав якісь ідеї, як далі розвиватимуться події…»
Величезні пальці тримали його міцно й водночас обережно, наче вже звикли носити людей. Немає безперечно тривожних думок. Щоправда, Феноліо не хотів закінчити своє життя в ролі іграшки якогось велетня. Такий кінець, без сумніву, належав би до цілком поганих. Хто тепер запитає його думку? Ніхто.