«Але в такому разі ми знову лишилися б з одним запитанням», — думав Феноліо, тим часом як його шлунок від усіх хитань і погойдувань повільно, але впевнено наповнився так, наче він з’їв забагато начинених свинячих ратиць, що їх готувала Мінерва. Так, з одним запитанням.
Чи є ще хто-небудь, хто дописує цей сюжет?
Може, сидить десь на пагорбах, які він сам так мальовничо описав, який-небудь писар, що упхав його в руки цього велетня? Чи, може, цей злочинець сидить, в зовсім іншому світі, ще не описаному, як сидів колись і він, пишучи на папері «Чорнильне серце»?
«Отакої! До чого це звело б тебе, Феноліо? — думав він, розгнівано й водночас украй тривожно, як і щоразу, коли обмірковував ці питання. — Ні, він не висить на ниточках, як ота тупа лялька, з якою Батист інколи виступав на ярмарку (дарма що він трохи скидався на неї). Ні, ні, ні. Ніяких ниточок для Феноліо, ніяких ані словесних ниток, ані ниток долі. Він тримав своє життя у власних руках і протестував проти кожного втручання, хоч і визнавав, що сам залюбки ставав ляльководом. Тож лишився тільки один варіант: його сюжет просто зійшов на манівці. Ніхто не дописує його. Він розвивається сам по собі! І саме тепер сталася ця безглузда пригода з велетнем!»
Феноліо зиркнув униз, дарма що йому судомило шлунок. До землі і справді дуже далеко, але що його може злякати після того, як він, мов перезрілий плід, упав з дерева? Вигляд Чорного Принца давав значно більше приводів для тривоги. Принц моторошно звисав з другої руки велетня й видавався неживим.
Яка ганьба. Всі муки, яких він завдав собі, щоб підтримувати його життя, всі слова, трави в снігу, Роксанине піклування — все марно! Хай йому біс! Феноліо висловив той проклін так голосно, що велетень підніс його до очей. Ще й це!
А чи допоможе, якщо всміхнутися йому? Чи можна розмовляти з ним? Що ж, якщо ти, Феноліо, не знаєш відповіді, то хто тоді має знати, ти, старий бовдуре?
Велетень зупинився. Він і далі розглядав його. Трохи розтиснув пальці, і Феноліо скористався змогою розправити свої старі члени.
Слова, знову потрібні слова, і, як завжди, точні і правильні. Можливо, це все-таки благословення — просто бути німим і не полишати себе на ласку слів!
— Гм, — Феноліо, що за жалюгідний початок. — Гм. Як твоє ім’я? — Господи!
Велетень подув йому в обличчя і щось сказав. Так, з його вуст, без сумніву, злетіли слова, але Феноліо не зрозумів нічого. Як таке може бути?
Як цей велетень розглядає його! Саме так дивився найстарший онук Феноліо, побачивши у своєму тістечку великого чорного жука. Водночас і з захватом, і з тривогою. А коли жук заворушився, Піпо злякано скинув його й розтоптав. Отже, Феноліо, Не ворушися! Ніяких рухів, бодай найменших, дарма що ниють старі кістки. Господи, які пальці. Кожен такий завдовжки, як його рука!
Але велетень на мить утратив цікавість до Феноліо. Він з очевидною тривогою дивився на другий свій здобуток. Зрештою струснув Чорного Принца, мов годинник, що зупинився, і зітхнув, коли той все одно не ворушився. Знову глибоко зітхнувши, він став навколішки, — навдивовижу зграбно, як на свій зріст, — занепокоєно подивився на чорне обличчя і зрештою обережно поклав Принца на товстий мох, що ріс під деревами. Саме так онук Феноліо клав на землю мертвих птахів, яких відбирав у кота. Вони мали такий самий вигляд, коли він клав їхні маленькі тільця між трояндами.
Велетень не зробив Чорному Принцові хреста з гілочок, як робив Піпо для кожної мертвої тваринки. Він і не закопував його. Він прикрив його лише сухим листям, тихесенько, неначе не хотів порушити його сон. Потім знову підвівся, глянув на Феноліо, наче хотів пересвідчитися, що він принаймні ще дихає, і пішов далі, кожен крок завдовжки в кільканадцять людських кроків, а то й більше. Куди? Геть від усіх, Феноліо, геть далеко!
Феноліо відчув, як могутні пальці знову сильніше стиснули його, а потім — він не вірив своїм вухам! — велетень замугикав, і то тієї самої пісні, яку Роксана ввечері співала дітям. Невже й велетні співають людських пісень? Як і завжди… Велетень вочевидь був украй задоволений і собою, і світом, незважаючи на розбиту іграшку з чорним обличчям. Можливо, думав тепер, як дасть своєму синові оте друге дивне створіння, що так безпосередньо потрапило йому до рук. Господи! Феноліо здригнувся. А що, коли малий розірве його, як інколи діти розривають комах?